— Вона схожа на одну мою мавританську знайому-француженку, — сказав Ткач, коли за нею зачинились двері. Повагавшись, додав: — Правда, тільки постаттю.
— Чи не на ту, що казала на вас Алекс, мон шер? — поцікавився я.
Ткач усміхнувся і крізь посмішку висвітив щось близьке йому й приємне. Він не підозрював, що Стонас — інзекта-гомо. Я завагався: втаємничувати його чи ні. З одного боку, знаючи правду, він зайвою увагою і настороженістю може себе демаскувати; з іншого, сприймаючи її, як людину, і не підозрюючи лихого, може клюнути на провокацію, а відтак виказати свою поінформованість. І я зробив вибір.
— Ви сказали, що нова колежанка схожа на вашу мавританську приятельку... — сказав.
— Постаттю, — нагадав Ткач. — Обличчя в тої було... Ну, як сказати... Повненьке, емоційне... А очі — я їх і тепер бачу — чорні, як морок, і водночас лагідні. — Він помовчав та нарешті додав без тіні усміху: — І грішні.
— Ви б уважніше придивились. Можливо, ту ж саму гріховність відшукаєте і в обличчі Стонас. А там хто зна...
— Не вийде, — мовив Ткач. — Я зробив те, щойно її побачив. На жаль, вона не має обличчя.
— Як це розуміти? — поцікавився я.
— Ну, лице в неї якесь нейтральне. Не притягує погляду.
— Ви хочете сказати, непривабливе?
— Ні. Воно немовби позбавлене перспективи.
Я подивився запитально, і він пояснив:
— Я б сказав так: образ Мадлен — моєї мавританської подруги в пам’яті зберігається як портрет видатного художника. Він глибокий і таємничий. Але найголовніше — він — той портрет — видима частина чогось значно більшого... Довкола нього немов би знати ауру, яку відчуваєш не очима, а душею... А тут щось інше.
— Ця жінка — інзекта-гомо, — сказав я.
Вив’ялене на сонці обличчя колеги стало враз якимось чужим.
— З чого ви взяли?
— З ваших слів.
І я пояснив Ткачеві прикмету, за якою ми з Михайлюком навчились розпізнавати комахолюдей.
— А ви не боїтеся помилитись? — запитав він.
— Пропоную провести дослід: візьміть найнепримітнішу з відомих вам жінок і зробіть щось схоже на порівняльний аналіз її обличчя з обличчям нашої сусідки. Власне, ви вже провели такий аналіз, але не коректно. Бо за еталон порівняння ви взяли близьку вам людину... Тільки ж не викажіть себе!
— Справді, дивна істота, — сказав Ткач, коли ми вже в кінці дня йшли додому. — Кожна окрема деталь обличчя в пам’яті залишається. Ну, наприклад, ніс — злегка заокруглений, немов у сайгака, хоча й не потворний. Світло-сірі великі очі. Ну, там брови, вуста, шия, — як у цілком нормальної жінки. Але в портрет все те не в’яжеться. Немовби то деталі, позичені з облич різних жінок. Як ви гадаєте, чим це пояснити?
— Ви самі вже й пояснили, коли розповідали про свою мавританську подругу, — відказав я. — Там відчувалась аура. А тут її немає. Втім, вона, напевне, є, але не людська.
Ми наближались до зупинки автобуса, Ткач повідомив:
— Викликав оце Броня. Питав, скільки часу нам потрібно, аби завершити тему. Але, здається, не це його хвилювало... Либонь, хотів вивідати, що я думаю про звільнення Білоконя. Як-не-як учений зі світовим іменем. — Колега подивився довкруж, а тоді взяв мене за лікоть і вивів з гурту людей, що очікували на автобус. Відтак сказав: — Щось Посудієвський дуже зацікавлено роздивлявся синець у мене під горлом. Хм, дивно... Приверзлося, ніби з рота в нього вислизнув якийсь моточок і, розмотавшись, торкнувся синця. Звісно, це тільки моя помисливість. Але те, що в тому місці шпигнуло під його поглядом — це точно.
— Начхати Броні на всесвітній авторитет Білоконя, — сказав я. — Його зацікавила позначка у вас під горлом. То знак інзекта-гомо.
Ткач подивився на мене недовірливо та, зрештою, запитав:
— Чи не повідомили його ті, що мене паралізували?
— Не думаю, щоб між прибульцями і комахолюдьми був простий інформаційний зв’язок. Як зрештою й між комахолюдьми й "міражем". Інакше нас з вами давно вже не було б серед живих.
— Ну, чиїсь же команди вони мусять виконувати. Адже їх запрограмовано на знищення людини. А відтак мусить існувати й зв’язок.
— Не обов’язково. До речі, вони запрограмовані також і на самознищення. Бо коли зникнуть люди, зникнуть і вони. Але мова не про те. Як ви чули з перехоплених балачок, особина, що пройшла спіткання, знає все про інших особин, де б вони не перебували. Тобто всі вони є елементами однієї системи. Посудієвський придивлявся до вашої позначка ще тоді — на вченій раді. Сьогодні він зробив спробу з’ясувати її походження. Відтак намагатиметься довідатись, хто ж автор мітки. І оскільки в їхній мережі такого не виявиться, то вся система захвилюється. Отже, вам слід чекати провокацій.
Перед тим, як нам розійтися, Ткач нагадав, що йому сьогодні в нічну.
— Не раджу, — сказав я.
— А як же Іван Савич. Домовлялися ж, що за мною нічні зміни. До того ж це я його втягнув.
— Вибачтесь. Скажіть, посилають терміново у відрядження. А йому порадьте бути подалі від породної купи. Нехай ходить між цехами.
Вже після поверхового ретроспективного огляду в очі впадали не тільки логічний зв’язок, але й певне згущення подій, пов’язаних з діяльністю комахолюдей. Я не міг би сказати, скільки часу їм знадобилося, щоб вплести в економіку ідею боро-кремнієвих виробництв. Цей процес зрів непомітно, як інфекційна хвороба. Та вже спорудження заводів, як і знищення опонентів, посувалися стрімкими темпами... Я не міг збагнути одного: хіба комахолюди не розуміли, що їх очікує та ж сама доля, що й людину. А може, вони — сучасні — це тільки ланка в ланцюжку перетворень від яйця до метелика? Десь на рівні лялечки або гусені. І щоб пройти весь цикл розвитку, їм потрібні особливі екологічні умови. Чи не є оті жовті кровя’ні тільця, виявлені в крові Посудієвського, провісниками нової фази в біологічному розвитку інзекта-гомо? Тоді прибульців, що їх я бачив уночі на заводі, можна вважати дорослими особинами, які колись висіяли на людях свій код біорозвитку і тепер очікують сходів. А "міраж" на цвинтарі — ними ж поставлений генератор поля (невідомого й невидимого для людського сприйняття), котре не дає тому насінню знидіти.
Думки мої порушив телефон. Телефонувала якась жінка. Поцікавилась, чи це моя квартира; почувши ствердну відповідь, сказала: