Друг юності досить добре мене знав, щоб не марнувати час на допитування. Я колись у нього вчився твердості слова.
7
Посудієвський був якийсь врочистий. На сизому від гоління обличчі проступало просвітління і водночас суворість. Його немов би переповнювали таємниці, ділитися якими він не квапився. Та ось усі повсідалися, і завідуючий, випроставшись у своєму кріслі-"троні" й, поклавши на стіл руки, сказав:
— Отже, починаємо нове життя. — При цьому іронічно посміхнувся. Спостерігши у підлеглих такі ж самі усмішки, поспішив додати: — Ні, я серйозно. Тепер усе буде поставлене з голови на ноги... Я нічого не хочу сказати поганого про колишнього міністра. Він був компетентним чоловіком, але, на жаль, не спроможним е-е... Час висуває нові вимоги...
З десяти членів ученої ради відділу ми з Михайлюком були чи не найуважнішими його слухачами. До того ж я не лише слухав, а й спостерігав за кожним рухом, виразом очей, мімікою... За столом у м’якому кріслі сидів такий собі вельможа від науки — і тільки. Єдиною особливістю були очі, які, здавалося, бачили й за спиною. "Чи не це у нього спільне з "міражем"? — майнула думка. Тим часом Посудієвський провадив:
— ...Міністерство припиняє асигнування фундаментальних наукових тем. Це компетенція Академії Наук. Гроші і творчий потенціал перепрофілюються на розвідку покладів бору. З цією сировиною пов’язане все наше майбутнє. Найбільше не повезло Тхолику. Його тема закривається. Та якщо він погодиться очолити тему по бору, то йому й грошей добавлять і виконавцями допоможуть.
Тільки зусиллям волі я стримався, щоб при цьому не глянути в бік Михайлюка. На мить здалося, що слова його — то не звуки, а слина павука, котра враз гусне в повітрі, обплутуючи всякого, хто тут сидів. Завідуючий відділом між тим казав:
— ...На жаль, припиняється також асигнування усіх тем, пов’язаних з акустикою. Втім, чому "на жаль"? Антін Кузьмович, у принципі, тему завершив. Отже, йому, можна сказати, повезло.
— Потрібен ще якийсь місяць, — озвався Михайлюк буденним голосом.
— Гадаю, місяць вам дадуть... Але вже тепер починайте вивчати літературу з родовищ бору.
Погляд мій упав на штори. З часу останнього мого тут перебування вони значно покоротшали і вже торкалися підвіконня. Отже, в кімнаті повно молі. А тільки де вона кублиться — в книжковій шафі, шухлядах столу, чи десь у складках полотнищ під стелею?
— А нам щось перепаде від того борного пирога? — запитав Пожидай. — У нас он Слимчук давно цікавиться сполуками бору.
Завідуючий лабораторією, як завжди, брехав. Посудієвський знав про це, але заспокоїв:
— Усім перепаде. Напрямок багатоплановий — від розвідки до переробки сировини.
За хвилину по закінченні зібрання я ще раз зайшов до Посудієвського, щоб віддати пакунок від родичів. Він подякував і, не розгортаючи, сховав у портфель. Тоді, відкинувшись на м’яку спинку, подивився, ні — охопив мене всього поглядом. Здалося, що очі в нього не чорні, а вишневі, як два очищені гранатові плоди, і що в них стільки ж зіниць, скільки зерняток у граната.
— То як вони там? — запитав.
— Як і раніше. Старий щось постійно пише... — По цих словах я іронічно посміхнувся.
Раптом на обличчі у зава з’явився делікатний вираз. Він сказав:
— Ви з Михайлюком товаришуєте... Як він сприйняв те, що зняли з посади його друга?
— Та який там друг... Той був міністром, а цей рядовий... — відказав я. — Коли б вони були друзями, то Михайлюк давно б уже очолював відділ у міністерстві.
— Можливо, що й так, — згодився Посудієвський.
Я саме сидів у Михайлюка, коли йому хтось зателефонував і сповістив, що міністр — в реанімації. Інфаркт. Переказавши мені цю звістку, колега розгублено опустився на стілець. Обличчя його стало землистим, здавалося, хтось враз виточив з нього всю кров.
— Це мій гріх, — сказав він тихо. — Володя, здається, докумекав, у чім річ. Не дарма ж він учора дзвонив і пропонував зустрітись.
— Або докумекали ті, кого він розпізнав, — зауважив я.
Михайлюк потягнувся до сумочки з ключами, що лежала на краю столу, подивився розгублено:
— Я — в лікарню. А ви зайдіть сюди в кінці дня та вимкніть апаратуру... Ага — ключа в дверях не залишайте.
Товариша свого Антон Кузьмович уже не застав живим. Той помер, так і не опритомнівши.
А наступного дня наскочила комісія з міністерства. Зажадала від Михайлюка не лише технічну документацію на прозвучувач, а й сам прилад. Це була група з трьох молодих чоловіків, які більше нагадували слідчих, аніж технічних експертів. Пропозицію Михайлюка передати розробку законним шляхом, на вченій раді, вони відхилили одразу. Мовляв, нічого марнувати час. Але випроводити з акустичної Білоконя й Ткача, яких Михайлюк запросив бути при тій процедурі, вони не наважились. Як розповідав Ткач, це був дивний напівобшук-напівдопит у присутності двох свідків (його й Білоконя). "Експерти" забрали не тільки прилад і технічну документацію, а й усі чернетки. І Білокінь, і Ткач, яким не раз доводилося мати справу з міністерськими працівниками різних рівнів, тих трьох бачили вперше.
— Це не комісія, а якась опергрупа, — криво посміхався Білокінь.
Слухаючи Ткача й Білоконя, я подумав, що Михайлюк навмисне не запросив мене бути свідком вилучення апаратури. Він мене оберігав.
Ми з Михайлюком зустрілися в бібліотеці. Алла назбирала з півдесятка помічників, щоб повантажити на машину списані книжки, їх носили в лантухах, бо з них сипалася порохнява. Це були зіпсовані міллю тлумачні словники, енциклопедії, книги з мистецтва, історії, палеонтології. Щораз, як хтось їх висипав, здіймалась курява і над кузовом зависала хмарка метеликів молі.
Михайлюк озвався, коли ми одні спускалися сходами.
— Я говорив з його лікарем. До інфаркту призвело сильне психічне потрясіння. А перед тим Володя дзвонив мені, пропонував зустрітись. Отже, він таки щось побачив.
— Чи не назвав десь вашого імені? — спитав я. — Тоді історія з вилученням апаратури...
— Не думаю. Подія з апаратом — звичайний превентивний захід. Ви ж чули, що сказав Посудієвський: акустична тематика віднині не фінансується. Хоча не виключено, що саме моя розробка спричинила до такого заходу. До речі, всі троє експертів — типові інзекта-гомо. Майже не розмовляли між собою. Думками обмінювалися на гіперзвуковій частоті. Хоч я й перебував у їхній компанії більш ніж півдня, в пам’яті від них залишилися тільки однакові для всіх трьох джинсові куртки. Та й, мабуть, тому, що на одній з курток красувався значок "цвіркуна". Коли Білокінь поцікавився, що то за символ, власник значка пояснив: це, мовляв, зображення істоти, що мешкала на землі задовго до того, як з’явилась людина. "Та у жодній з палеонтологій я такого не зустрічав", — засумнівався Білокінь. "Сучасна палеонтологія — найбрехливіша з наук", — відказав експерт.