— Вакуло, ти вже вдруге скаржишся на серце. Щось серйозне?
Він несамохіть підніс руку до рудої, завбільшки як велика смородина, плями на лівому боці грудей.
— Та ти розумієш, дивне щось коїться. Причепився якийсь психічний комплекс. Щораз, як бачу Посудієвського, починає боліти серце. Розумію, що це дурниця, але ще не було випадку, щоб мені не шпигнуло в грудях, коли ми зустрічаємось. Навіть якщо він десь поблизу, все одно відчуваю. Ось цим місцем, — він показав на мітку. — Родинка чи бородавка, грець його втямить, що воно таке, починає шпигати; як ото, коли торкнешся язиком клеми батарейки.
— До лікаря звертався?
— До кардіолога. Порадив не вигадувати собі болячок...
— Ти певен, що Посудієвський єдиний, хто на тебе так діє? Може б, варто дослідити, як діють на тебе всі, з ким спілкуєшся. Наприклад, я — не пригнічую тебе?
— Ні, з тобою мені легко. Хоч ти останнім часом сильно змінився.
— Я змінився? З чого ти взяв? — Питання прозвучало штучно; в голосі-бо подиву не було.
Вакуленко замислився.
— Так одразу й не скажеш, — озвався по часі. — Ти ніби щось ховаєш за пазухою. Ні, не камінь, але щось у тебе там є. Ти чимось став схожий на Антона Михайлюка.
Я вдав, що вважаю ці балачки несерйозними і, отже, не вартими уваги. Натомість поцікавився:
— А цей твій серцевий біль — він залишається таким як і спочатку чи посилюється з часом?
— Ні, не прогресує... Мені не стає болючіше, але останнім часом довше мучить. Навіть у нашій комірчині, де нікого, крім нас із Тхоликом, немає, мені весь час млоїть, млоїть... Та вже як побачу Посудієвського... Тьху, перевертень!
Уже коли ми вимкнули світло і повлягались, Вакуленко знову подав голос:
— Послухай-но, колего, відрядження у нас виписані на два тижні. А роботи зосталося на якихось три-чотири дні. Давай так: ти в п’ятницю їдеш додому, а я залишаюся ще на тиждень і виконую роботу за нас обох.
— Згода, — відказав я уже крізь дрімоту.
І в тому ж напівсні мені подумалося, що Посудієвський шукав і в мені больову точку.
6
У понеділок вранці до нас у кімнату зазирнув Михайлюк. Привітавшись, моргнув мені, мовляв, зайдіть.
— Ви вже чули про міністра? — зустрів мене такими словами. Почувши ствердну відповідь, сказав: — Я подзвонив йому на другий день, коли довідався, що він склав свої повноваження. Зустріч була простішою, ніж минулого разу. Я під’їхав в умовлене місце і повіз його подалі з очей — на нашу з вами гору. Ідея була така: заохотити його до польоту на дельтаплані. А потім з висоти показати місце, де ми спостерігаємо "міраж". І якби той йому відкрився, то це значило б, що й він знає про існування комахолюдей. Якби ж ні... Ну, що ж — він просто інтуїтивно опирався невідомій йому лихій силі, за що й поплатився високим кріслом.
Спочатку однокашник з цікавістю, я б сказав, з захопленням, спостерігав, як я плаваю в повітрі. Здавалося навіть, що й він сам був на шляху до того. Але останньої миті в ньому щось спрацювало (мабуть, рефлекс самозбереження) і він відмовився... Ні, він не боявся. В ньому просто віддавна сидів дух стабільності й порядку. Цей дух утримував його колись від прогулів лекцій, від студентських пиятик в гуртожитку, від протестів проти самодура-викладача. Він добре вчився і, треба сказати, був надійним товаришем — ну, там поділиться останнім, таке інше... Але за однієї умови — він при тому мусив міцно стояти на ногах. У пору формування особистості я й сам прагнув до поміркованості... Не приховаю — в моєму характері чимало чого збереглося й від нього... В юнацькі роки він був хлопцем при тілі. Таким і дотепер зостався. Тільки обличчя мав колись простакувате, а зараз на ньому з’явився наліт сановності. Не зарозумілості, ні. А саме сановності...
— Антоне Кузьмовичу, — перебив я Михайлюка, — може, продовжимо бесіду після третьої. З хвилини на хвилину може зайти Посудієвський. Нащо з ним у піддавки...
— Не зайде, — запевнив Михайлюк. — Він на колегії міністерства. Новий міністр запросив... Так от, я мав намір апробувати друга юності над "міражем", і якби той йому відкрився, то й мені не залишалося б нічого, як посвятити його в таємницю комахолюдей. Але сталося не так, як хотілося... Я його ні про що не розпитував. А він, либонь, мою пропозицію поїхати на Маринину гору розцінив як спробу доброго товариша відволікти його від неприємностей.
— І що ж, ти думаєш, вони мені пришили? — несподівано сказав мій інститутський друг. — Саботаж програми "Енергокомплекс". Правда, офіційно це прозвучало не як саботаж, а як небажання підтримати державний захід. І ніхто жодним словом не обмовився, за що ж мене насправді зняли. До речі, жоден з тих, хто брав участь у цьому фарсі, ніколи, принаймні на словах, не схвалював впровадження боро-кремнієвих виробництв. Це була якась дивна гра, в якій мовилось одне, а малося на увазі зовсім інше.
Я поцікавився: кому і з якою метою треба вгніздити на нашій землі оті виробництва? Екс-міністр довго не відповідав, здалося навіть, що він вагається, а тоді почав обережно:
— Розумієш, це можна було б пояснити відомчими амбіціями. Ну, буває так: якийсь із зверхників підписав липову програму і не знайде в собі сили й порядності визнати помилку. Але тут не так. Чиясь лиха рука понаскладала угод із заводами та інофірмами на продукцію боро-кремнієвих виробництв, яких ще немає. Коротше — ці виробництва вплели в моноліт усієї системи. Зробили їх складовою системи ще до того, як вони почнуть видавати продукцію. Але найдивовижніше те, що за всім тим не видно зацікавлених осіб. Розплутуєш, розплутуєш клубок... Здається, ось-ось побачиш край чи початок. Аж глядь, — ти знову на тому ж місці, з якого починав. І весь час відчуваєш на собі чийсь пильний погляд. Хтось спостерігає за кожним твоїм кроком.
— Мені подумалося, — продовжував оповідь Михайлюк, — що на спорудження тих об’єктів, либонь, задіяне не тільки Міністерство геології, а й інші галузі. І отже, виникло питання, як поставились до цього керівники тих галузей. Адже вони, їхні діти й онуки живуть не десь-інде, а тут.
— А ніяк, — відказав товариш моїх юнацьких літ. — Отримали замовлення хто на будівельні конструкції, хто обладнання, і жодних проблем. Правда, є кілька людей, що розуміють ситуацію, але, навчені моїм прикладом, вони навряд чи подадуть голос.