— Гаразд. А тепер спробуйте уявити Посудієвського. — Я налаштувався очікувати, поки він "збере" в пам’яті портрет зава, та Михайлюк мовив:
— Не вийде. Лице цього чоловіка тільки тоді згадую, коли бачу.
— Правильніше сказати — істоти, — зауважив я і по миті додав: — А тепер спробуйте уявити всіх членів міністерської комісії, що побувала у вас з інспекцією.
Він думав не довго.
— Чотирьох бачу, п’ятого — ні.
— Поміркуйте ще. Не поспішайте... — порадив я.
Михайлюк покірливо заглибився в роздуми. Минуло чимало часу, поки він озвався:
— Здається, ось-ось згадаю, вхоплюсь... Та щораз він немов би вислизає з пам’яті. Четверо немов живі, а його не бачу.
Раптом Михайлюк сказав:
— Ви зробили велике відкриття! Як це вам вдалося?
— Завдяки поєднанню дедуктивного та індуктивного методів аналізу, — відказав я туманно, не приховуючи вдоволення.
Михайлюк не зводив з мене допитливого погляду. І я оповів про Панченка й Лугового, про попутника з Донецька і вченого писаря з гірничого інституту.
— Авжеж, — озвався колега, — це навіть не тенденція, а закономірність. Ще раз кажу, ви зробили відкриття...
Настрій Михайлюка помітно поліпшився. На радощах він заправив ще раз кавоварку і, очікуючи, поки потече з трубочки, сказав:
— До мене причепився якийсь дивний сон. Уже дві ночі поспіль у той самий час перед світанком сниться, немов би я в компанії кількох людей супроводжую з під’їзду старовинного багатоповерхового будинку чоловіка, одягненого наспіх (у плащі на спідню сорочку). Чоловік від потрясіння ледь тримається на ногах. Ми заштовхуємо його в криту машину з ґратами і сідаємо обіч нього. Машина довго петляє нічними вулицями і нарешті в’їздить у внутрішній двір великого будинку. Далі ми — всі в чорних шкіряних пальтах, виводимо чоловіка з машини і супроводжуємо в підвал з багатьма металевими дверима. Там вштовхуємо в одну з камер і четверо хапають його за руки, а п’ятий — єдиний поміж нас озброєний малокаліберною рушницею, наставляє дуло до потилиці і натискує курок. Чується ляск у порожнечі камери; чоловік падає й вислизає з наших рук... І зразу ж картина повторюється. Той самий під’їзд. Але цього разу виводимо високого худого чоловіка, теж одягненого наспіх. Чоловік знає, куди його ведуть і лає нас останніми словами... В підвалі нам доводиться докласти чималих зусиль, щоб він не дуже сіпався... І знову — під’їзд старовинного багатоповерхового будинку. Тепер ми не виводимо — виволікуємо здоровенного чолов’ягу, п’яного до нестями. Той же маршрут, та ж сама камера. От тільки запах алкоголю — я його й зараз відчуваю, що сильно тхне зі свіжої дірки в потилиці... Та найгірше — сон в деталях повторився. Сьогодні я навіть помітив, як у якомусь із вікон того ошатного будинку відхилилася фіранка і на мене — одного з п’яти в шкуратянках — упав чийсь жах.
— Приготуйтесь до гіршого. Сон цей ви бачитимете тепер щоночі, — зауважив я і оповів свої передсвітанкові марення.
Зачахкала кавоварка. Ми мовчки випили по чашечці кави, а тоді знову заговорив Михайлюк:
— Виходить, що з землі ми піднялися нормальними людьми, а повернулися після ширяння над міражем закомплексованими.
— Авжеж. Міраж, чи що воно там, не лише підживляв нас стражданнями під час польоту, а й на дорогу добра того у вузлик зав’язав.
За кілька днів Михайлюк поскаржився, що страхітливий сон не тільки не відчепився від нього, а навпаки — обріс новими подробицями. Наприклад, колега вже знав, що будинок, з якого виводили тих нещасних, був шестиповерховим. У ньому був і ліфт, але він не працював, і п’ятеро в шкірянках піднімалися широкими сходами на другий, третій і четвертий поверхи. Михайлюк навіть пам’ятав обстановку всіх трьох квартир. То були помешкання інтелігентів — багато книжок, таке інше. З кожним новим сном він довідувався щось нове і про людей. Але про те нічого не оповідав.
Якось після роботи Михайлюк запросив мене в свою машину і, поцікавившись, чи не маю нагальних справ, повіз у центр міста... Якийсь час ми їхали по проспекту, а потім він повернув праворуч, за квартал — ще раз праворуч і метрів за двісті спинив машину на тихій вулиці біля гарного старовинного будинку.
— Це він, — мовив Михайлюк, не поспішаючи виходити. — Щораз після сну мені здавалося, що я його десь бачив. А вчора нарешті згадав, де саме... Я народився й виріс у цьому місті і, отже, колись проходив повз нього. Але тільки проходив. Всередині не бував жодного разу. Я вирішив задіяти вас у цій справі, щоб перевірити себе... Слухайте деталі зі сну: дві сходинки перед парадним витесані з каменя, перша вищерблена посередині; ліфт старовинний — шахта ліфту обтягнута сіткою; сходи широкі; перила обабіч сходів — фігурні з дерев’яним поруччям. Будинок на шість поверхів... Ага, "чорний ворон" стояв тут, де припаркувались ми.
Ми вийшли з машини і попростували до великих дверей, зроблених з дуба чи модрини. Біля них, справді, було два широкі кам’яні східця, але щербинки я не помітив. Як виявилося, її було акуратно забетоновано. В широкім коридорі, що нагадував фойє, був ліфт з металевими дверима і темно-зеленою сіткою, що обтягувала шахту. Ми стали підніматися сходами, спираючись на товсті поручні. Перила — з гнутої сталевої смуги і не приварені, а приклепані; їх, либонь, виготовляли ще до того, як було винайдено зварювальний апарат.
Піднялись на другий поверх і спинилися в просторому коридорі з чотирма високими дверима. Михайлюк показав на одні — оббиті чорним дерматином.
— Та ж сама оббивка, — сказав і, наблизившись, став уважно роздивлятись.
Дерматин хоч і був цілий, проте в багатьох місцях полущився і там проглядалася тканинна основа.
— Авжеж, це ті двері, — тихо підтвердив колега. — Тут брали першого з трьох. Коли виводили, жінка його зомліла, а двоє дітей — одне зовсім мале, друге старшеньке, визирали зі спальні, як перелякані на смерть звірята... До речі, спальня тут праворуч від великого передпокою... Другого брали поверхом вище і над цією ж — він кивнув на чорну оббивку — квартирою. Там були тоді багаті — різьблені з дуба — двері. Правда, всередині обстановка виявилася злиденною. Книжки горами лежали на підлозі. Чоловік — з усього діяч мистецтва чи літератури, мешкав один у трикімнатній квартирі. Він знав, хто по нього прийшов і не те що не запобігав перед ними, а й поносив їх останніми словами. Де в нього тільки й бралося стільки тих лайливих слів?!