— Вакуло, — перебив я, тамуючи поблажливі нотки в голосі, — це все був сон?
Досі Вакуленко дивився на своє відображення у вікні і розповідав ніби йому, а тепер повернув голову до мене: його брови — два пожухлих кущі колючки — ворухнулись, з-під них визирнули жовтувато-зелені очі.
— Ні, колего, — відказав він. — Це була дійсність. А сон виявився набагато лихішим... Мені приверзлося таке: коли я кинувся на шурхіт і побачив, що бандюга намагається зґвалтувати дівчину, я злякався. І, як кожна злякана людина, почав міркувати не над тим, як врятувати дівчину, а як уникнути небезпеки самому. Рішення було соломоновим: поки жертва, рот якій міцно затис долонею бандюга, не подає голосу, я нічого не бачу, нічого не чую і нічого не скажу... Може, тобі доводилося зустрічати східний талісман із трьох мавп, перша з яких затулила собі лапами очі, друга — вуха, а третя — рота? Тоді, уві сні, я уособлював той талісман у найцинічніший спосіб... Якщо ж дівчина закричить, — подумалось мені, — то я вискочу разом з розбудженими студентами, може, навіть на хвилю раніше. При такій юрмі напасник безперечно накиває. Якщо ж вона не закричить... Ну, що ж — їй не пощастить. Згадав я тоді й про наган. Але у той же час подумав і про відповідальність, якщо, не доведи Боже, потрафлю вцілити в людину... Розбудив мене, колего, розпачливий крик дівчини. Уві сні, уві сні... пролунав той крик. Від сорому, якоїсь незрозумілої люті на себе я не міг заснути до ранку. Вже пізніше зрозумів, що в події минулого втрутилася моя теперішня сутність і внесла в них відповідні корективи... А сон — лише попередження про те, що я перебуваю на крайній межі самозбереження, за якою вже починається підлість.
— Ти й справді вчинив би тепер так, як уві сні, коли б довелося той випадок пережити знову? — озвався я.
— Скажу, що ні. Але це я кажу під впливом сорому, якого зазнав, коли прокинувся. Якби ж подія відбулася, так би мовити, без підготовки, то хтозна, що взяло б у мені гору: інстинкт людської взаємодопомоги чи логіка врятування власної шкури... До речі, про шкуру. У мене на тілі в ділянці серця з’явилась якась пляма, схожа на родиму. Поява її співпадає з моєю прогресуючою глухотою й сліпотою до чужого болю. Часом здається, що то слід пуповини, яку немов би відсічено при самому тілі. Пляма не свербить і не болить, але я весь час її відчуваю.
Поїзд стишив хід і невдовзі зупинився. І тут ми побачили високого худого чоловіка з гітарою і біляву жінку, що повисла в нього на руці. Слідом за ними — повненький чоловічок з двома валізами. Це була та компанія з сусіднього купе, яка частувала нас музикою. Я очікував, що ось зараз хтось зайде і покладе край нашій бесіді, але поїзд рушив, а ми лишилися самі.
— Вакуло, чого ти мені про той випадок ніколи не розповідав? — запитав я.
— Розповів колись одному... Так він перестав їздити зі мною у відрядження. Але найгірше — про це довідався ще дехто з колег.
— Ми з тобою працюємо пліч-о-пліч багато літ. Але нічого такого я не чув.
— Інші чули... Маю підозру, що в їх числі — і наш завідуючий.
У примружених очах Вакуленка засновигали жовті бісики, а в зморшках доволі вже пожмаканого виду зачаїлось єхидство, чи то іронія.
— Зізнайся, колего, — мовив він з усміхом, — адже після почутого тобі важко буде не бачити в мені вбивцю?
Я мов би пропустив його слова повз вуха, натомість поцікавився:
— Ти казав, що тобі одягли наручники... Ну й чим усе скінчилося?
— А чим? Слідство було коротким. Допитали студентів. На місце події вислали слідчу групу на вертольоті. Невдовзі зловили Костиля й Линду. Мої підозри виявилися слушними: всі троє були втікачами-рецидивістами. Друзі напасника посвідчили, що відмовляли його від лихого наміру, та він не послухався. Наклепали, що це він підбив їх на втечу. Хоча я переконаний, що заспівувач усьому був Линда. Вони йому корилися. Ну, й не останню роль у моєму звільненні відіграло те, що в мене був струс мозку і перелом щелепи. Як згадаю ті чотири доби страждань, поки ми по тайзі добиралися до найближчого населеного пункту... Бр-р!
ІНЗЕКТА-ГОМО
1
З ранку й до обіду я працював над новою темою: відбирав шматочки вугілля й порід з тих зразків, що ми привезли з шахти. Вакуленко ж обробляв у себе в кімнаті геологічну інформацію, здобуту під час останнього відрядження. Це мав бути перший комплексний звіт, виконаний кількома різними спеціалістами на тому самому матеріалі. Перед очима в мене змінювались сірі, жовті, рудуваті шматочки порід, а в пам’яті пропливала строката галерея людських портретів. Я відганяв їх подумки, бо вже збагнув, що згадую тільки людей, бо істоти з прикметами комах самі не йдуть на пам’ять, їх треба було бачити живцем. Переді мною виникла ще одна проблема — не виказати себе при зустрічі з Посудієвським...
І я витримав цей перший іспит з честю, коли поніс йому на підпис звіт про відрядження. Застав його за дивним заняттям: він протирав стіл та руків’я свого розкішного крісла вогкою ганчіркою. Не зразу й помітив, що він прибирав якийсь жовтуватий пил, а ліпше сказати — пилок. Поряд лежала щітка — нею, напевне, змітав той порох також з одягу. При моїй появі очі його, в яких завжди було помітно монолітну самовпевненість, невластиво заблищали. Здавалося, то були не очі, а два чорних алмази, з яких світловий потік викресав міріади промінців. Якби я не знав Посудієвського, то міг би подумати, що дивний блиск виказує розгубленість. Ніби спростовуючи мою думку, господар почав скаржитись на прибиральницю. А тоді поцікавився, чи збираюсь я найближчим часом знову навідатись у Добровільську експедицію.
— Десь за тиждень... — відказав я, намагаючись не виказати подиву його заняттям. — Мають надійти ж нові матеріали зі свердловин...
— Попрохав би вас завітати ще раз до моїх родичів. Жінка збирається дещо їм передати.
— Та будь ласка, — мовив я, як завжди з охотою.
Я завважив, що сині штори на вікні знову покоротшали. Вони, як і раніше, були дбайливо вичищені, але знизу їх наче хтось пожував. До того ж (може, це мені тільки здалося) до них пристав жовтуватий пилок.
Посудієвський нахилився над моїм звітом. Розписувався наливною ручкою, заправленою чорним чорнилом. У рухах його вловлювалося щось знайоме. Не одразу й збагнув, що саме. Та коли він шкрябнув золотим пером і в кінці підпису поставив крапку, я враз "побачив" діда з Добровілля. Поєднувало їх усвідомлення значимості сподіяного. В одного підпис коштував людського життя, в іншого — долі. Затим на виді його майнула великодушність. Раптом він запитав: