— ...До всього має відношення, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, фізики, навіть до суспільства... — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості, скільки й самовдоволення. — І таке пряме, що хотілося б комусь чи ні, а доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.
— Але ж ви все життя займались геологією, — зауважив я здивовано.
— Ви — теж. А грішите й літературою...
Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, ні самовдоволення. Я тільки зараз роздивився, що очі в нього зелені.
— До цього відкриття я йшов усе життя. І якби не випадок, воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи я думав: чи погодився б добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.
— Це ви про ту країну, де ви?..
— Там це сталося. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося... — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово: — Ну, в іншому вимірі, чи що...
Білокінь зиркнув на годинннк, покосував у бік друкарської машинки; на смаглявому лиці його майнуло вагання. Та зрештою повернувся обличчям до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:
— Ми там проводили розвідку на тантал. Здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна подія, почався, як завжди, з дороги... "Лендровер" прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немов би вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І грунт, і пил, і навіть шкіра в людей, хоч і чорна, але з рудуватим полиском. Після двох років перебування в тій країні я став помічати й на собі буруватий відтінок. Під тамтешнім сонцем тіло моє — смагляве від природи — стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих обивателів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.
Так от, ми вже годину їхали шосейкою, обабіч якої зрідка траплялися переліски, селища, які й селищами можна було назвати хіба що умовно — три-п’ять хатин. Машина була відкрита і від сонця нас із шофером рятували лише коркові шоломи. Мушу сказати, що з усієї спадщини, яку залишили по собі колонізатори, це, мабуть, найгуманніша... До речі, у ту спадщину внесли свою лепту й араби, що хазяйнували там з десятого по п’ятнадцяте століття, і португальці, котрі витіснили арабів, і англійці та американці. Разом з корковим капелюхом, ісламом та християнством від зайд народові дістався й національний розбрат. Автоматні черги лунали навіть у столиці, щоправда, геологів жодне з угруповань не чіпало. Бо кожне з них вважало, що рано чи пізно стане до влади й, отже, потребуватиме мінеральної бази. За тантал добре платять країни, що досліджують космос. Ми поспішали до містечка Тете, що було розташоване на березі річки Замбезі, неподалік якого вели розвідку на тантал. Савана у той період року зелена і на обрії ще можна було побачити гурт антилоп або зебр. Та найбільше мене хвилювали дрофи. Я дивився на цього величного птаха і в душу заповзав щем. Мені ввижалися наші південні степи.
Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного чуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах водія панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і впала на кермо. Якби не спека, я, можливо, встиг би ще схопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі. Але жарота пригальмувала мою реакцію... Я тільки встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітити вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба, широчезний, немов стіна...
Далі стало коїтися щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка, з носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє з чорним кольором шкіри, а поряд стояло ще троє, озброєних карабінами, в одязі з маскувальної тканини. Я немов би наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — "лендровер" з погнутим бампером, і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і білій сорочці — це я. Один з тих, хто схилився над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко й довго видивлявся в моє око. Тоді скрушно похитав головою... Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла до чорного шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так засмагають, що кольором мало чим відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим тхнули ще їхні постаті. Вони перемовлялися на мові банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл... А я звідкись ніби повертався. Частина мене ще підходила до місця події. Я немов би щойно відділився від океану, часткою якого став на мить. Власне, я ніби хлюпнувся в той океан, та мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралася докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені, тобто чоловікові, що лежав під деревом, понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов у сні. Ми хоч і перебували в тому ж самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — мало чим відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся, з тією тільки різницею, що в мене воно пряме. Нарешті командир і двоє, які з ним стояли, кинулись до "лендровера" і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як у професійних мисливців. Ліс виявився не надто густий, але тінистий. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу... В особливо тінистих хащах мені ввижалися довкола постатей людей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла, що похитувалося на брезенті, теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль... Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для котрого не існувало ні простору, ні часу... Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я здогадувався, що саме воно тримало мене весь час неподалік від мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи.