— Пити!
— Потроху треба. Потроху... — казав він співчутливо. — Зразу багато не можна.
У міру того, як до мене поверталася свідомість, я починав "впізнавати" свого рятівника. Але впізнавав я його не за спогадами з минулого, а — з майбутнього. Бо досі в стійбищі бедуїнів, з якого на постріли прибув Мухамет (так його звали), я жодного разу не був і чоловіка цього ніколи раніше не бачив. Проте я знав, у якому місці стана розбито його намет, що в нього четверо дітей і що біля намету ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося там без лиха.
Між тим життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я знав, що ось зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, та коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, як йому відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені стало те відомо.
Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду, і яка лежала біля мене, вимащена в кров. Картина поволі стала прояснюватись, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив смак крові в роті.
Важкою була дорога до стана бедуїнів. Не тому, що нам боляче муляв горб, на якому ми лежали немов дві сакви, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого "прожектора", який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні "спогади" з майбутнього. То я відчував смак верблюдячого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром "п’янітимемо" від содової і великих марокканських помаранчів...Під хитавицю на спині верблюда і прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: "Кров виявилась густою, немов пахлава . Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся..." "Але ж те, що ви зробили — протиприродне, — скажу я. — Такого не може бути." "Не могло б бути, — виправить Омар. — При здоровому глузді. Я ж тоді марив і мною водночас рухав інстинкт. Це він штовхнув мене до дії, котру будь-яка нормальна людина вважатиме за антиприродну... Я не знав дороги і не вмію водити машину. Отже, від того, чи житимете ви залежало й моє життя і доля моєї малечі." А ще він звіриться, що під час марення бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні мавританські храми. Храми, які він раніше роздивлявся тільки на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. "Біля тих храмів, месьє, я бачив і ваші артезіанські колонки", — скаже Омар.
Ткач підвівся легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.
— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була суціль у дрібних зморшках і складках. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але я ще довго відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало, тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як по нього знову тягнеться рука... Отакою буває пустеля, колего, — підсумував він.
— Ну, а як з вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?
Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:
— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо "Волинь" до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки...
3
На польових роботах ми пробули увесь тиждень. І де б не ночували — в лісосмузі, у дворі експедиції чи в готелі, та щораз перед світанком мені снився той самий сон: голі молоді люди з кажанячими крилами. Хоч "сідало", в якому вони гніздилися, й було високо над головою, на кінці колони чи труби, та я міг розгледіти не тільки спиці та обруч, а навіть текстуру дерева, з якого його було зроблено. А вже молодики — то вони були як наяву. Я бачив їхні рожеві п’яти й сідниці, рум’яні лиця з виразом байдужості й спокою, їх там сиділо з півдесятка і вони, здавалося, могли будь-якої миті знятися в повітря... То був дивний психічний комплекс. А точніше — хвороба, яка причепилася до мене після останнього ширяння на дельтаплані. "Чого саме на такий химерний гібрид людини з кажаном спромоглася моя вражена психіка?" — щораз, прокидаючись, запитував я себе.
Останнього дня перебування нашого на свердловині, вдосвіта я, розплющивши очі, побачив над собою здивоване обличчя Ткача.
— Що з вашою головою? — долинуло крізь дрімоту.
— А що з моєю головою? — мовив я, силкуючись вилізти із спального лантуха.
Та раптом зметикував: за тиждень пробилися сиві корінці, волосся-бо ніде було пофарбувати.
— І давно це у вас?
Я знав: наступне питання буде: "А від чого це?" і, аби виграти час, вдав, що не зрозумів.
— Що?
— Ну, сивина?..
— А-а... Та ні, недавно, — мовив я якомога буденно. І одразу ж додав: — Не питайте чого, бо я й сам не знаю.
Поки я смажив картоплю, Ткач запарив чай і натрусив абрикосів. Моя відмовка, мабуть, його не вдовольнила, але він не допитувався. Я тим часом вирішив, що вже не маю сумніву, хто такий є Ткач. Це — людина. В мене навіть пропала до нього цікавість. Водночас виникло сильне бажання втаємничити його. Але якийсь запобіжник у підсвідомості не дозволив цього зробити. Мабуть, той самий запобіжник, який не дав Михайлюкові розповісти про відстань, на яку діє гіперзвук... На мить у пам’яті виникло обличчя акустика, обкладене навушниками. Він їх майже не скидав, хоча в них і не було великої потреби, бо звукові хвилі автоматично записувались на плівку. Отже, Михайлюк ловив саме час виходу в ефір гіперзвукової частоти. Я вже не сумнівався, що він знає, хто веде ті "репортажі". Після першого ж перехоплення гіпермовної балачки він мусив би кинутись шукати "радиста". Для цього досить було під час репортажу заглянути в деякі кабінети... Але водночас той факт, що він не розлучався з навушниками, свідчив і про те, що йому поки що не вдалося з’ясувати, хто вів діалог. "Ну, добре, — міркував я. — Припустимо, що ті, чиї розмови ми перехопили, стали відомі. Наші дії? Виступити з повідомленням по радіо, в пресі? А де докази, що саме вони і є комахолюди? Атавізм на шиї і щелепах, мабуть же, схований десь усередині рота або горла. І отже візуально їх помітити неможливо. Таким чином наш виступ було б сприйнято в кращому разі як вигадку, в гіршому — як наклеп на порядних громадян.