Я запитав:
— А чи немає у вас зразків порід? Щоб глянути на них вочевидячки?
Кльований витяг із шухляди ключ і повів мене в кінець коридора. Там був шахтний музей... Пахнуло давно не провітрюваним приміщенням. Шматки порід з бирками лежали на полицях з товстого скла. Одну із стін прикрашав макет розрізу шахтного поля, протилежну — фотомонтаж, на якому було показано історію шахти: від місцевості з померхлою травою і самітньою свердловиною, до копра з колесом, що швидко оберталося (спиці були ніби розмазані). Я затримав погляд на знімку екскаватора, ківш якого завис над самоскидом; з нього сипалося. Профіль екскаваторника ледь окреслювався за склом кабіни. Далі йшли фотокартки людей у спецівках. Одне обличчя мені видалося знайомим. Помітивши, що я в нього вдивляюсь, Кльований озвався:
— Впізнали? Іван, що зараз хазяйнує в будинку для приїжджих.
На фото він був молодий і тримав кирку обома руками.
— Коли з ним сталося те лихо?
— Ви про руку? Та ще тоді, коли готували майданчик під шахту. — Якийсь час він дивився на фото, а тоді перевів на мене голубі в червонуватих прожилках очі й додав: — З дрібниці почалося. Загнав у палець скабку. А в медпункт піти полінувався. За кілька днів йому нагнало так, що почалася гангрена. Лікарям нічого іншого й не залишалося... З тим, кажуть, і мову втратив. Не знати тільки від чого: від потрясіння чи, може, під час операції пошкодили якийсь нерв.
— На фото Іван — з киркою. А ви кажете: загнав скабку. Він що, теслею працював?
— Та ні. Поскільки мені відомо, різноробом. Ну, старшим куди пошлють... Сталося те ще до мого приходу. Але я пам’ятаю, як функціонери з техніки безпеки безліч разів згадували випадок з Іваном, як приклад безглуздої травми.
— Що ж він хоч робив?
— Кажуть, загороджував щитами якусь археологічну знахідку. — Кльований скептично посміхнувся. — Кістки якісь вирили...
Я подолав у собі бажання розпитати про "кістки":
— Пенсію дали?
— Дали. Хоча й помотали нерви... Свідка, бачте, не виявилося, що ту кляту скабку він загнав саме на роботі. Працював-бо один.
Охопило відчуття, що я торкнувся якоїсь жахливої таємниці: повмирали всі, хто бачив "обладунки" на власні очі. А той, хто ховав їх від стороннього ока, не може тепер ні сказати, ні написати. Я знову, уже вкотре, побачив себе на краю прірви. А тільки прірва та була не проваллям, а безвістю, де не існує дна.
Помітивши, що я спохмурнів, Кльований сказав:
— Шкода чоловіка. Ровесники його мають сім’ї, дітей дорослих. А він, як пес на чужому подвір’ї.
Почуття душевного болю, суму і гніву, що на час пригасли в мені, тепер знову затліли. Я немов би знову опинився в оточенні світних цяток, якими пальнув по мені міраж. Майнула думка, що між міражем на цвинтарі, "археологічною" знахідкою та істотами, що спілкуються на гіпермові, існує зв’язок.
— Авжеж шкода, — мовив я.
Погляд мій заковзав по експонатах музею. Нічого особливого на полицях з грубого скла я не побачив: звичайний пісковик, звичайний алеврит; вапняк — сірий і ніби побитий віспою, як обличчя Кльованого; моноліти вугілля з різних глибин. На одній з полиць лежали шматки аргелітів з відбитками папороті, морських лілій і риб. Гранітів у колекції не було. І тут погляд спинився на двох шматках глинистої породи. Власне, то був колись один шматок, розлущений навпіл. На одному уламку значився квадратний відбиток, на другому — металевий блок, розмірами з цигаркову коробку: в довших торцях його знати було глибокий паз, краї блоку були заокруглені.
Коли я нарешті перевів погляд на геолога, то побачив лице його усміхненим.
— Отак кожен спиняється саме біля цього експонату, — мовив він і по миті додав: — Зараз ви поцікавитесь, на якій глибині його добули ..
— Авжеж.
Кльований підійшов до макету шахтного поля і тицьнув кощавим пальцем у шар алевриту над вугільним пластом.
— Сто шістдесят метрів від нульової відмітки.
Я подумки прикинув, що це глибина пізньої крейди.
— Такого не може бути, — сказав я.
— Не може, — погодився Кльований. — А все-таки є... Можете взяти в руки та оглянути ближче.
Я вийняв блок з гнізда в породі. Він виявився легким. На абсолютно рівних поверхнях, у кутках було чи то вибито, чи то випалено електродугою якісь карлючки, схожі на ієрогліфи. Придивившись до тих значків, я завважив, що вони нагадують коників-цвіркунів, або якихось інших, схожих на них, істот. І все ж то було письмо. Зваживши предмет на долоні, я поцікавився:
— Алюміній?
— Не певен, — відказав геолог. — Принаймні алмазний надфіль не залишає на ньому й сліду.
— Ну, а самі ви що про це думаєте? Адже динозаври не могли такого виготовити.
— А нічого я не думаю, — відказав Кльований, кладучи блок на місце.
В голосі геолога вчувалася легковажність; а от у глибоких голубих очах я її не помітив. Скоріше в них читався смуток.
Ми повернулися в кабінет Кльованого і там довго мовчали. Господар дивився на двері, я — на його великі натруджені руки. І от дивина: ні він, ні я не відчували ніяковості від паузи, що затягувалась... Я не міг спекатись думки, що знак, вибитий на блоці, вже десь бачив. Не сам блок, а вибитий на ньому знак. Але де — пригадати не міг.
Зрештою я першим порушив мовчанку:
— То можна забрати гіпсоплани?
— Авжеж, авжеж...
Я поклав у портфель карти і вже, потиснувши руку для прощання, спитав:
— Наступного разу не відмовитесь показати місце, де знайшли ваш музейний експонат?
— Того місця вже не існує. Там тунель, — відказав Кльований.
Напівпорожній автобус котив вузькою бетонкою, що пролягала в конопляному полі. Окові ні на чому було спинитись — за вікном сама тільки зелень. Плаваючи поглядом в конопляному одноманітті, я силкувався збагнути, чи не пов’язані між собою музейний експонат і "археологічна знахідка". Правда, перший нараховував багато мільйонів років (принаймні відтоді, як він опинився в болоті крейдяної епохи), а другий знайдено хоч і в тому ж місці, але на поверхні. І якщо перший — матеріальний предмет, виготовлений розумними істотами, то другий — останки власне самої істоти (я не наважувався назвати її твариною), що конституційно нагадувала комаху. Можна припустити, що прибулець прилетів по той предмет і безпомилково знайшов місце, де він лежав. А тільки запізнився на багато мільйонів років і "експонат" опинився глибоко в землі. Уже вкотре спало на думку, що "археологічна знахідка", "експонат", міраж на цвинтарі, а також істоти, які спілкуються на гіпермові, мають одну спільну прикмету — приналежність до комах. Ця думка сиділа в мені давно, немов би ховаючись у підсвідомості, а зараз у пам’яті вишикувався послідовний ряд: голова комахи-богомола, жувальний апарат фаланги, комахоподібні значки на музейному експонаті і те, чого я не бачив, але знав із підслуханої гіпермови. Страшенно захотілося якомога скоріше поділитися своїми міркуваннями з Михайлюком. Згадка про колегу раптом пронизала мене тривогою. Адже всі, хто бодай по дотичній мав стосунки з "археологічною знахідкою", загинули або ж утратили здатність обмінюватись інформацією. Лише Михайлюк був живий-здоровий. Я подумав також про себе і про лихий сон з голими людьми в лелечому гнізді; здавалося, навіть розчув дерев’яне постукування кажанячих крил. І знов накотилася хвиля неусвідомленого душевного болю, як тоді на Марининій горі. Такого сильного, ніби то був біль за всією моєю загиблою ріднею.