— Кілограмів п’ятнадцять ваги мені б і справді зараз не завадило б...
Тим часом невидимі язики вітру проникали під крило, намагаючись злизати його з землі.
— Для вашого скакуна потрібна спеціальна конов’язь, — зауважив я. — Подужчає вітер, і нам тоді вже з ним не впоратись.
Михайлюк подивився розсіяним поглядом, по миті сказав:
— Може б ви тимчасово постояли в ролі такої конов’язі? Поки я принесу з машини недостатні п’ятнадцять кілограмів...
"Все, — подумав я, — переконувати його марно." Розуміла це й Леся. В її очах я помітив докір упереміш з тривогою. Обличчя її стало дуже схожим на материне. Я мовчки впрягся і враз відчув, що від моїх восьмидесяти п’яти кілограмів лишилися якісь грами. Здавалося, те саме відчув і Михайлюк. На його обличчі засяяла не властива йому щаслива усмішка. Він не поспішав за довіском, а милувався збоку, ставлячи, мабуть, себе на моє місце. Та коли він зрештою повернувся спиною, я ступив усього кілька кроків назустріч вітру і враз мої ноги відпустила земля. Промайнуло здивоване Лесине личко, а по хвилі навздогін почулося:
— Е-гей! Ми так не домовлялись!
...Михайлюк мав рацію. Вгорі вітер був значно слабший. Але й за такого вітру мені нелегко було правувати апаратом. Бачив те й його конструктор. Він махав шалено руками, наказуючи сісти. Та мене все вище підносила невидима пружка сила. Тільки на другому колі, яке я зробив над Михайлюком і його донькою, до мене дійшло, що я утнув. Вчинок мій тільки на перший погляд був стихійним. Насправді ж поштовхом до нього стали три речі: попередження Ткача, крило, з’їдене міллю і тривожний погляд Лесі. Зрештою, причиною був страх за життя Михайлюка. Втім був іще один чинник: мені хотілося стати відчайдушно хоробрим в очах Лесі. Таким, як герой одного мого оповідання, яке вона, напевне, читала. Тим часом Михайлюк вгамувався і невідривно спостерігав за моїм ширянням. Коли ж я заходив уже на друге коло, він навіть підніс руку і показав великий палець, мовляв: "О-о! Виходить!" Небо було ясно-синім, без жодної хмаринки. Вранішнє сонце сліпило очі. Якщо не дивитись на землю і річку, де панував хаотичний рух трав і води, то здавалося, що вітру і зовсім немає, а є невидима жива стихія — грізна і водночас лагідна. Я помітив, що сусіда-дельтапланерист безуспішно силкується вийти на мій рівень лету; він і згори нагадував цупкий осінній листок.
Що вище я підносився, то кволішими ставали повітряні потоки і тим вправніше я по них ковзав. На мить мені стало смішно за побоювання, в полоні яких я весь час перебував. Крило виявилося справді надійним і маневровим. На третьому колі я осідлав пружкий шар і полинув у бік кладовища.
Вже пролітаючи над балкою, озирнувся на Маринину гору і побачив, що Михайлюк сидить у траві, а Леся стоїть поряд з ним; вітер шарпав сукню, немов би силкувався зірвати з неї червоні спілі ягоди. А ще я помітив, що дельтапланерист пливе слідом за мною.
Глиняної латки шукати довго не довелося. Я відчув її своїм єством. Спершу тіло пронизала слабка судома. Десь так, як буває на річці, коли опинишся раптом в холодній течії. І водночас побачив унизу скелет у три людські зрости з вороненої сталі, немов би щойно змащений; на ньому не було й цяточки іржі. Тим часом судома продовжувала зводити жили. "Ще трохи і почнуться корчі, — подумав я, відчуваючи уже звіданий раніше холод з правого боку грудей. Від нього ніби протяглися холодні дроти до всіх кінцівок тіла. І тут прийшла на пам’ять наука Михайлюка генерувати волю. Зосередившись, я "перегнав" усю енергію, яку тільки містив у собі організм, у те місце, де почало холонути. Точка з правого боку грудей стала на час "полюсом магніту". Разом з тим ніби запрацювало друге серце і почало качати не кров, а дух — все, що повнило мене як людину. Досі воно було неусвідомленим, а зараз немов би скресло, стало простим і зрозумілим, і я відчув себе надійним товаришем, часткою свого народу і людиною Землі. Зникли невидимі холодні "дроти", що стягували м’язи, стало гаряче з правого боку грудей, з’явився спокій і споглядальність, а відтак — здатність аналізувати. Перше, що подумалося, це те, що "мастило" на вороненій поверхні, поки крило підносило мене все вище над землею, перетворювалося на щільний перламутровий шар; на черговому витку той шар уже нагадував міріади рухомих світних цяток, які хаотично роїлися над скелетом; далі цятки обернулися в малюсінькі жовто-червоні пелюстки, а тоді раптом знялися з-над своєї "матки" і блискавично оточили мене. На мить я опинився в центрі рою. Були то комахи, а чи "пластівці" невідомої матерії, я не міг би сказати, рухались-бо вони так швидко, що коли око вловлювало жовту пелюстку в одній точці простору, вона уже була у іншій. Вони хоч і оточили мене суцільним шаром, проте між мною (крилом також) і ними залишалася так би мовити нейтральна смуга, яку вони не перетинали. Все відбулося в якусь мить, здавалося, невідома сила перемкнула прожектор з мощей на мене і знову на мощі. І нічого такого не сталося. Крім одного — сонце, яке до того засівало землю скісним вранішнім промінням, тепер стояло в зеніті... Тим часом я віддалився від міража і зайшов на новий, вищий виток; коли ж опинився знову на одній з ним вертикалі, він випустив у мене новий залп світних часток. Саме "залп", бо кожна окрема "пелюстка" нагадувала язичок полум’я, що вихоплюється зі ствола в момент пострілу. Цього разу нейтральна смуга між мною і дивною світною субстанцією повужчала, а сам рій став значно щільнішим. Все, як і попереднього разу, відбулося в долі секунди. Я не встиг перевести й подих, а сонце вже стояло на обрії... Мені лишалося рівно стільки часу, щоб завидна дістатися Марининої гори.
...Вітер ущух; невидимі язики його спроквола зализували трави і воду. Михайлюк з Лесею стояли біля дельтапланериста, який демонтував свій апарат. Я згадав, що чоловік той спершу летів за мною і, наслідуючи, навіть зробив одне коло над міражем. Потім, після першого "залпу" зник і я про нього вже не згадував. У грудях клекотало й стукало. Незвідані доти почуття гніву, страху і суму переповнювали душу. Я не міг знайти пояснення ні тим почуттям, ані дивовижному провалові часу. Напрошувалась дивна логіка: по мені випускали залп із минулого, але між мною і тим, хто стріляв, була стіна з часу. І ще — другий "залп" був сильнішим від попереднього.