Коли ми зрештою опинилися на місці, він подивився на мене співчутливо:
— Волю в собі слід будити не лише в екстремальних ситуаціях... У таких випадках, як тепер — також. Зосередивши на м’язах волю, ви знімаєте з них лінькуватість і в’ялість.
Він першим сів у траві, закликаючи тим і мене до відпочинку. Тим часом внизу, неподалік від нашої, зупинилася ще одна машина, а на дорозі тягнула за собою шлейф куряви третя.
— Джан-Юн-Шан запевняв, — озвався знову Михайлюк, — що він без особливих зусиль міг вийти із свого фізичного тіла.
— А він не боявся потім заблукати і ввійти не в своє, а в чуже тіло? — запитав я без тіні іронії.
Михайлюк засміявся, якось сухо, ках-ках... Це був перший сміх, який я від нього почув. А тоді сказав:
— Тут, справді, чимало метафізики. Але якщо відсіяти її, то постають практичні рекомендації, як долати тваринні інстинкти, що процвітають часом пишним цвітом у людях — лінощі фізичні й духовні, злостивість, боязливість.
Перепочивши, ми заходилися лаштувати дельтаплани: спершу мій, потім Михайлюків. Його точні рухи, аж ніби зайва на перший погляд перестраховка, передавалися й мені. Я відчув, як до мого характеру долучається нова риса — увага до дрібниць, на які раніше я просто не звертав уваги.
Потім ми розв’язали торбину з полотнищем для його крила. Звідти раптом сипонув цілий рій метеликів. То була міль. Вітер одразу підхопив її і вона зникла у суцвітті звіробою. Ми здивовано переглянулись і заходилися витрушувати з торби полотнище. Те, що випало в траву, мало було схоже на лискучу колись тонку мусянжову парусину. Згорток ніби виваляли в попелі. Та нас ще більше вразило, коли ми розстелили його на траві. Вся трикутна площа була в дірках. Ніби хтось по ній паяльною лампою пройшовся. По краях дірок прилипла біла павутинка, а в деяких місцях повзали крихітні хробачки. То була гусінь молі. Михайлюк дивився на те з огидою. Він ховав від мене очі. Та коли я все ж перехопив його погляд, який і поглядом у прямому значенні цього слова не можна було назвати, то побачив дві світло-карі, немов би неживі, кульки. Він дивився вглиб себе. Тривало те довго. Нарешті, ніби випірнувши зі сну, в якому йому снилося щось дуже неприємне, він почав згрібати останки крила, а тоді, взявши те в руки і не глянувши навіть у мій бік, поніс до річки, де під вербами чорніла латка від багаття. Він не зволікав і не поспішав. Спустився по-діловому з гори, кинув лахміття на землю, а тоді пішов до машини, взяв там щось і повернувся. Скоро під вербами задиміло, а тоді вихопився рудий язик, лизнув дрантя раз, удруге і воно спалахнуло білим полум’ям, водночас виштовхуючи клуби сизого диму. Вітер підхоплював і гнав його нагору, де він плутався і губився в траві. Попри холоднокровність, з якою Михайлюк виконував усі ті дії, в постаті його все ж помітна була якась драматичність. Він ніби не спалював, а виконував обряд кремації.
Тим часом дельтапланеристи, зайнявши кожен своє місце на горі, монтували апарати. Вони, мабуть, не розуміли, що сталося, або ж вважали, що те їх не стосується.
...Може, це помисливість, але коли до мене знову піднявся Михайлюк, мені здалося, що його одяг сходив запахом паленої плоті. А на обличчі годі було прочитати бодай якийсь вираз. Тільки в голосі, коли він заговорив, вчувалася прикрість:
— Знову пошити таке крило буде нелегко...
Я очікував, що він висловить бодай подив з приводу того, що сталось, але він не прохопився й словом. Немов би парусина була такою ж улюбленою їжею для молі, як хутро. Тільки й сказав зовсім буденно:
— Отже, почали. Сьогодні вам літати.
12
До Михайлюкового характеру, в якому я відкривав кожного разу щось нове, додалася ще одна риса — не витрачати слів на очевидне. А очевидним було те, що між таємничими істотами, міражем і міллю, яка зжерла крило, простежувався зв’язок. А тільки справді зв’язок чи випадковість?
Щоб відповісти на це, треба було знати наміри комахо-людей. Поки ж я знав, що істоти ці лихі від природи. Та найгірше, що їх неможливо відрізнити від звичайної людини.
З історичної геології мені було відомо, що на зміну звичайній рибі прийшла латимерія — кистепера риба, плавники в якої були видовжені і схожі на лапи. Потім, завдяки мутагенним або пристосовницьким факторам, латимерія виродилася в амфібію, яка вже могла пересуватися не лише по мілководдю, а й по суші і дихати повітрям. Відкладаючи яйця на суходолі, амфібія підставляла їх під жорстку сонячну радіацію, внаслідок чого з’явилася тварина з іншими властивостями — рептилія — найлихіший ворог амфібії. Потім з’явилися терапсиди — рептилії з ознаками ссавців і, власне, ссавці... То чи не стаємо ми випадково свідками аналогічного процесу серед людей? Процесу, який з перемінним успіхом розвивається протягом усієї історії людства, а істоти ті очікують лише сприятливих умов, щоб прийти на зміну підупалій на силі, занепадаючій людині. І за формою то буде така ж сама людина. Але тільки за формою...
Коли я, улучивши хвилинку, поділився своїми міркуваннями з Михайлюком, він сказав:
— На підставі того, що ми знаємо, можна припускати все, що завгодно... От коли інформації набереться стільки, що вона сама напроситься в клітини кросворду, де її бракує, лиш тоді можна буде висувати гіпотезу.
Сказано було так буденно, начебто мова йшла про звичайну наукову розробку. Мене підмивало зауважити, що інформація до нас сама не прийде і що її слід добувати, але знаючи негативне ставлення Михайлюка до зайвих слів, я утримався. Нам справді нічого не залишалося, як тільки очікувати.
...А за обіднім столом, де сиділи Білокінь, Ткач і я, Михайлюк розповів про випадок з крилом, чим немало мене здивував. Михайло Теодорович лиш прогугнявив щось, мовляв: це ж треба... А от Ткача розповідь так вразила, що він перестав їсти. Довго дивився на Михайлюка і в погляді його зріла тривога.
— Може б, ти облишив ті польоти, Антоне... До півсотні вже наближається. — В голосі вчувалася не просто дружня порада, а щось більше.
— Вік тут ні до чого, — відказав Михайлюк, діловито розправляючись з печенею.
Апетит у нього був пречудовий. З’ївши все, що було на тарілці, він настромив шматок хліба на виделку і заходився старанно вимазувати підливу. Тонкі губи від надмірної кількості перцю стали вишневими і, здавалося, виказували зневагу до всього на світі, крім страви.