А вони питали:
— Кажи, брате,— може, ще що звелиш?
— Нічого не звелю,— тільки не забудьте мого заповіту!..
— Не забудемо!.. Глянув по хаті.
— Одчиніть вікно!.. Відчинили.
— Хоч би сонце зійшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило.
— Гаїнко!..
Кинулася до його,— він прихилив її голову собі на груди...
— Ще не зійшло сонце?
— Скоро зійде,— відказав Карпо.
Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:
— Прощав...
Зітхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз...
Рука впала з Гаїнчиної шиї...
У Чернігові, 1901