Під тихими вербами

Сторінка 59 з 61

Грінченко Борис

— Де ж ви його добули?

— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловік. Тільки сказав йому, чого мені треба,—так зараз: "Знаю—каже,— знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тоді про Гарасима: "Якби,— кажу,— такого зілля, як у Гарасима!" —"Дак оце ж воно й є! — каже.— Я,— каже — від Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.

— Зінько не буде цього пити, дідусю.

— Хіба я твого Зінька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вірить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.

341

— Як же ви зробите?

— А так: ото Васюта як нові ліки від лікаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це від лікаря, то він і вип'є.

— Ой, боюсь, дідусю!.. Якби шкоди не було!

— Яка там шкода буде? Ніякогісінької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зінько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.

І дід усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,— і не думала б! А Зінько... Він же їй завсігди казав, що знахарські ліки дурниця; як же їх йому давати?

Але тоді й інші думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же ні? Лікареві ліки не дуже пособляють... не самому Зінькові, а й так, як хто лічиться в лікаря, то мало помочі... Зінько говорить, ніби це через те, що лікарі неприхильні до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотіли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нічого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто ці ліки: про їх уже й дідусь знає, що помагають,— на собі досвідчився. І мати кажуть. Звісно, Зінько їх не схотів би... ну, а як йому не полегшає та він умре, то тоді як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зілля, що здоровля б йому вернуло?

І вона боязко, турботно придивлялася до Зінька — як йому: чи легшає? чи видужує? А він усе кволився, все нидів. Минав день, другий, третій — йому не легшало.

Четвертий день був дуже сонячний, веселий. І Зінько побадьорішав: сам, не держачись навіть, почапав по хаті і вийшов на призьбу. Гаїнка й собі сіла біля його.

Сонце весело сміялося з неба золотим сміхом. Біленькі хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому світлі. Деякі дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорніли проти неба голим гіллям, але верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було півсела. По городах скрізь метушилася, порплилася жінота, вулицями їхали люди з боронами й мішками зерна на возах. Зінько дивився на все те, і йому дедалі все ставало сумніше й сумніше.

— Боже! Все оживає, все робить, тільки я, мов камінь, лежу, ворухнутися не здолію! — промовив він гірко.

—— Не журись, Зінечку і..— розважала Гаїнка.— От скоро-скоро й ти все робитимеш — і дома, й на полі... от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої щеміло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

— Дерева вже розпукуються,— казав Зінько, дивлячись на свій садок,— а я ж цієї весни ні одного деревця не посаджу!

— Восени посадиш чи на ту весну,— не журись! Такий сад, Зінечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокіл будеш літати.

— Атож, літатиму! — промовив гірко Зінько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повітрі пташки — легенькі та вільні. І він додав думкою: "От так жити б хотілося, так вільно, легко!.. Полинути б, кинутися до діла!"

Він поворухнувся,— груди заболіли дужче.

Безмірна журба, туга за втраченою силою обняла його...

— Гаїнко! Поможи мені в хату... не хочу я тут...

Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка. Він ліг і заплющив очі. Чорні круги попід ними визначилися ще виразніше; обличчя робилося таке бліде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потім заспокоївся, дихання ставало все рівніше, тихше... ледве чути... І Гаїнці здалось, що вона вже його зовсім не чує, що вже смерть визирає з того блідого обличчя... що Зінько вже зовсім як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

— Зіньку!

Він іздригнувся, розплющив очі.

— Що тобі, серце?

— Нічого, нічого... Це я так... Я тебе збудила... Спи, серденько!

— Ні, я не спатиму...

Але знов заплющив очі і знов лежав, як мрець.

"Ні, не пособить лікареве гоїння! — думала Гаїнка.— Треба послухатися діда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."

І вона зважилася...

Того ж вечора Васюта привіз із Чорновуса ліки. Вона не внесла їх до Зінька в хату, замісто їх поставила туди дідову пляшку...

Одначе не зважувалася довго.

Раділа, що Зінько заснув звечора і не треба було йому давати ліки. Але як прокинувся і сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зілля, що пляшка цокотіла об велику чарку. Налила і дуже довго затикала пляшку, аж Зінько попитав:

— Що це ти там робиш, що не даєш?

Тоді вона піднесла йому чарку, він підвівся, взяв і випив одразу. А її вхопив холодний страх, і не помічала, що він оддає їй порожню чарку. Врешті взяла. Він ліг знову, заплющив очі й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплішало,— вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сиділа на ослоні біля його.

Він, здається, спав.

Враз він розплющив очі, підвівся, вхопився рукою за горло:

— Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

— Зінечку! Де давить? Що?..

— Горло... в грудях пече... Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Він випив трохи і впав на подушку. Вона стояла над їм і дивилася на його широко розплющеними очима.

Він лежав тихо кілька часу, а тоді знов ухопився за груди:

— Води!..

І відразу його скорчило всього так, що він ледве не впав з ліжка.

Гаїнка вхопила його.

— Діду!.. Мамо!.. Рятуйте!..— крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дід і мати попрокидалися і вскочили в хату:

— Що це?

— Зінько...

Вони глянули.

Зінько лежав у неї на руках, і на блідих губах червоніла в його кров.

— Зіньку! Сину! Що тобі? — питалася перелякана мати.