І враз почула, що Зінько відсуває ключем сінешні двері. Кинулася на ліжкові, підвелась — і впала знову, причаїлася, затаївши й духа.
Зінько ввійшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й ліг.
— Ти ще не спиш, Гаїнко?
— Ні...
— Я забарився, серденько... Зачиталися... А в тебе й досі голова болить?
— Ні, вже нічого...
— Я й Грицька вчив... Він страх береться до науки.
Почувала, що мусить щось сказати, відповісти на ці слова, та не могла розімкнути уста. Одначе перемоглася:
— Добре, що береться...
А думала інше: "Якби він і довіку не брався!" Одначе не сказала цього, тільки промовила:
— Коли хоче навчитися, так чом же він не ходить до тебе, а ти до його?
Напружувалася з усієї сили, щоб не тремтіти, щоб говорити спокійно, а воно таки подужувало і раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
— Соромляється при чужих,— одказав Зінько,— говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
— А жінки... хіба не соромляється?..
— Ні.
— Коли ж ви вчилися? Як ще всі-не посходились?
— Еге ж.
— А Катря була?
— Була.
— А вона... тут сидить, як ви... вчитеся?
— Хто, Катря?
— Ні, та, Грицькова...
— Як коли: буває й ні.
Зінько подумав про Ївгу. Після тієї події в вербах йому не хотілося до Грицька й ходити, щоб з нею не стріватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вічі. Він думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зілля дати.
— Не люблю я її! — сказав він до Гаїнки.
— А чом не любиш?
— Бо в'язне до мене.
Гаїнку мов імпетом підкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:
— Як то в'язне?
— Тепер, оці дні, сказати — ні. А то дак була штука...
І він по щирості розказав Гаїнці всю подію в вербах.
— Я вже так наважився,— казав далі Зінько,— як буде чіплятися, то хоч і Грицькові скажу... Чи, може, краще йому, бідоласі, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?
І враз Зінько почув, як маленькі руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
— Ой Зінечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
І вона стискала його, пригортала, цілувала.
— Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вірная!
— Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
— Я погана! Я нікчемна! Я лиха! Ти — як сонечко праведне, як барвіночок зеленесенький, а я як... як... як хмара чорна!..
— За що ти так себе лаєш?
— Мені наказано, що ти ходиш до Ївги, а я...
— А ти повірила?
— Не повірила, тільки... тільки сумно було, страшно, як у темній пустці самій... Ні, я трошечки, трісі-трісюні повірила — як на мачиночку дрібнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
— Ну, дак я ж тобі скажу, що й мені про тебе наказано.
Вона так і схопилася:
— Про мене?! Про мене?!
— Що до тебе Васюта стежку топче.
— Васюта?.. Ха-ха-ха!..
— Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справді мати могла почути, хоч і в другій хаті.
— Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
— А ти ж повірив?
— Чи я ж дурний?
— От бач! От бач! — почала вона стукати себе кулачком у голову.— А ця голова дурна як пень, бо повірила!.. Повірила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
—Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобі казав?
Розпиталися. Зінько подумав...
— Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство проміж себе... Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не ніч — де б вона тоді очі поділа?
Пригорнулась, притулилася до його, знітившись, як кошенятко.
— Я... я... я хотіла... я думала...
І врешті призналася цілком. Зінько й сміявся, й сердився. Вичитав їй добре.
— Ну, хіба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобі про Ївгу.
— Е, дак що? То вона наказала, що від людей чула, а в хворобах вона таки зна...
Довго вони не спали.
Другого дня вранці Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з ліжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промінням просто в вікно і осявало-всю світлицю: боги із божника ласкаво й прихильно всміхалися до Гаїнки, усміхався і дід Шевченко з-під смушевої шапки, і стіни, і комин, і лави — все блищало в золотому промінні і сміялося до неї привітно, гарно... А вона стояла серед того проміння, розчервонівшися після сну, з променистими очима, і їй було радісно, весело, ясно — так ясно, як там, на тому блакитному небі, де грало те проміння золотесеньке, теплесеньке...
— Зіньку! Вставай! Ми заспали...
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як біль біла, а сьогодні так од неї і б'є рум'янцем та сяєвом...
Після снідання Гаїнка сама віддала Зінькові пляшку з зіллям, а він його вилив і пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тоді побігла до Катрі. Ускочила в хату як шуря-буря.
— Здорова, сестричко!
— Здорова! — відказала Катря, стоячи з засуканими рукавами біля печі.
— Питай мене — чого я до тебе прибігла!
— Хіба не знаю? Довідатися, чи не догляділась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,— нічого нема, все брехня.
— Ха-ха-ха! — зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисці жахнулася, та й Катря здивувалася:
— Чого це ти?
— От і не вгадала! Уже мені не треба того придивляння та прислухання... Ха-ха-ха!
— Та чого ж ти смієшся?
— Бо мені і весело, й чудно... Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою і покрутнула її по хаті так, що в тієї аж спідниця замаяла.
— Чи ти присуственна? — сміялася вже й Катря, пручаючись.— Кажи вже, що там є!
Гаїнка розказала їй про все... і про Васюту.
Брехні про Зінька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та ні Зінько, ні Гаїнка вже не чули їх, навіть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добігло: у хату до його ніхто з тим не зважився піти, а сам він ще тільки по двору дибав, а нікуди не ходив, бо нога й досі боліла. Помалу-малу й затихло все.
Хоч і баба Мокрина, і п'яниця Захарко не дурно взяли від Рябченка свою плату, та його гроші, видимо, пропадали ні за цапову душу. Він це бачив, лютував і все думав, думав, вимізковуючи якісь нові хвиглі...
А Зінькове товариство тим часом трохи побільшало: став туди ходити Дмитро Василенко.