Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного. Але людина він надзвичайна.
Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.
На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.
Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він іще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був – і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником… – усі, мабуть, професії робочі опанував.
– Як десантник, – сказав Дениско.
І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він працював на будовах у різних кутках землі…
Він багато працював. Будував мости… А по війні відбудовував зруйновані будівлі, багато працював на новобудовах.
Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.
– І працю любив "оперативну", як я її називаю, – говорив він. – Щоб зробив – і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.
Потім будував він у Києві нові райони – Русанівку, Березняки, Оболонь.
На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч віку нього й так був майже пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.
– І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю, – усміхався Іринарх Іванович. – Ото товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришочки сини й дочки. Подобається.
Треба сказати, що й п'ятому "А" (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Іринарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.
Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний табір праці й відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.
Допомогли побудувати табір шефи школи – екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.
Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.
І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії ядерного реактора) і активній підтримці батьків удалося побудувати шкільний табір праці та відпочинку.
Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну "запустити" одразу після іспитів.
Але, як це нерідко трапляється, будівельники трішечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник і довести шкільний табір до кондиції, як сказав Вадим Григорович.
Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.
– Слухайте! – сказала раптом Шурочка. – А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть – у них екзамени. А ми запросто.
– Ой! Правильно! Давайте! – підхопили всі. – Це ж так цікаво!
– А фо?… Можна! – сказав Боцман Вася.
– Категорично! – кивнув Ромчик Лещенко.
Навіть Гришка Гонобобель, який усі благородні ідеї спершу під усякими приводами намагався завалити, цю підтримав одразу:
– Годиться!.. Свіже повітря… Ліс… У сищиків-розбійників пограємось… Ріо-де-Жанейро!
– Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір "до кондиції", – строго сказала Шурочка.
– Я пожартував… Ги-ги! – гигикнув Гонобобель.
Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем. Вадим Григорович ідею п'ятого "А" гаряче підтримав:
– Прекрасно!.. Молодці!.. І п'ятий "Б" загітуємо!.. Четверті, звичайно, ще ранувато, а п'яті, тобто навіть вони вже шості, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус із супроводом.
І от у неділю вранці п'ять автобусів, два дитячі (кожному класові по окремому) і три дорослі, рушили по Обухівському шосе.
Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону міліцейські машини з "мигалками". Такий порядок – коли везуть велику групу дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують спеціальні машини.
Вже саме це настроїло обидва п'ятих класи на святковий урочистий лад. – Як іспанських королів везуть, – усміхнувся Валя Тараненко. – Або прем'єр-міністрів…
– А ти думав! – гордо сказала Шурочка. – Діти у нас у країні важливіші за королів. Не кажучи вже про прем'єр-міністрів…
У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея народилася в п'ятому "А" й дуже за це п'ятий "А" поважав.
– Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціатива – отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху масової трудової активності бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.
Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі загойдалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.
Аж от і табір.
Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття – і на алеях, і на доріжках…
До кондиції ще було далекувато.
Хоч і попереджалося малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник, – дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п'ятирічну сестричку Лесю ("Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач"). І Миркотани Любиного шестирічного брата-першокласника Андрюху прихопили ("Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших п'ятиклашок утне").
Щодо Андрюхи, то в класі його таки добре знали. Хлопець він був цікавий, самостійний, що називається "з фантазією". І, як на свої шість років, дуже метикований. Коли йому ще не було й п'ятьох, він прийшов записуватися до школи. І, що цікаво, уже знав тоді літери, лічбу, вмів по складах читати, до десяти рахував і навіть трохи писав.