Івасикові постать видалась якась знайома. Але розібрати було важко – далекувато, темнота й хурделить.
Мама вже постелила постіль і гукнула його спати… І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.
Через два дні канікули закінчилися.
Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.
Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.
Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:
– Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?
Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:– Та ні, нічого! Все нормально.
І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: "Чого ти?" – вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:
– Тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене, – і підборіддя в неї затремтіло.
У Івасика стислося серце.
– Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І – як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?
– Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… – в очах у дівчинки були сльози.
На "продльонку" Тіна не залишилася.
Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:
– А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…
Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:
– Але ж він видужає… Правда ж?… Я ж видужав.
Усю дорогу додому вони мовчали.
Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:
– Івасику, синку, я…я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів – це не жарти…
Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:
– Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…
Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла одноразовий шприц, якісь ампули, і вони пішли.
Двері їм відчинила заплакана Тіна.
Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний. – Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?…
Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.
Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він уперто хитав головою, заперечуючи.
– Що? Що з ним? – просто з порога спитала Лідія Петрівна.
– Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Щочотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…
Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримаючи одну руку на його чолі, другу – на пульсі. А він винувато щось шепотів.
– Не хвилюйтесь, – обернулася Івасикова мама до лікаря. – Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…
Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.
Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, певна річ, тато. А малювала, звісно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні – кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще – майже на кожному малюнку було сонце – жовте, яскраве, променисте.
Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…
Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.
Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.
Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:
– Не переживай, Христе… Раз мама тут, усе буде нормально.
І всміхнувся.
Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не "моя мама", а просто "мама". Тіна усміхнулася йому крізь сльози.
… У другому класі в них вже було одне прізвище – Яременки: Тіна та Івасик Яременки.
Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк – теревенити.
Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:
– Це моя сестра. Моя мама – її мама. А її тато – мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.
Учні потроху звикли.
У п'ятому "А" це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша, найдружніша сім'я – сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.
* * *
– Ну то що? Підійдемо до Івасика? – спитала Шурочка.
– Не треба, – сказала Тіна. – Якби це зробив він, я б знала. Від мене він би не став приховувати.
– То чого ж було говорити? – знизала плечима Наталі. – Ох, ці сестрички!..
– Слухайте, а… а може… ви тільки не смійтеся… – Тая Баранюк почервоніла. – Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.
– Кого ти маєш на увазі? – примружилась Шурочка.
– Валю… Тараненка…
– Тараненка?! Валю?! – Шурочка зробила великі очі.
– Уявіть собі! – значущо кивнула Тая. – У житті саме так і буває.
– Взагалі-то… хто його зна… – майже погодилася Наталі. – В усякому разі, у детективах точно… У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона… Я читала… в оригіналі…
Валя Тараненко
Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз. Із самісінького дитинства.
І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.
Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний – не-боягузів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому – чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!
До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем – "і вся ігра", як каже семикласник Вася Лоб.