Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:
– А кого ж ти найдужче любиш?
І Аллочка щиро призналася:
– Бабу Надю.
Гостя, що сподівалася почути "маму" або "тата", спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі – удала, що недочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.
Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:
– Прекрасно! Круто! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!.. – обернувшись до тата, він пробасив: – Твоє щастя, що та глуха не чує… Але висновки зробити треба! – і він керівним жестом підніс палець догори…
А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.
Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.
– Що таке? Що з тобою? Тобі погано?
– Ні-ні… нічого… – ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.
– Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! – Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям в її м'який теплий бік.
Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу – яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерибасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди – веселі, дотепні, товариські: одним словом "одесити" – цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою – вона прожила там усе життя.
Аллочка співчувала їй, але нудилася в її товаристві.
Баба Надя перші кілька днів після приїзду баби Зої не заходила. Щоб не заважати.
На п'ятий день після тригодинного сидіння перед телевізором, під час якого баба Зоя примудрялася, не змовкаючи, розповідати про Одесу, Аллочка не витримала.
Коли прийшла з роботи мама, Аллочка кинулася до неї:
– Я не можу!.. Де моя баба Надя? Я загину, якщо її не буде!.. Де моя баба Надя?! – і вона заридала. Істерично, захлинаючись плачем і тремтячи усім тілом.
Мама перелякалась, побігла по бабу Надю. Баба Надя прийшла, і вони півгодини плакали усі вчотирьох – Аллочка, мама, баба Надя і баба Зоя.
Після цього баба Надя знову почала приходити.
Було домовлено, що баба Надя водитиме Аллочку гуляти після сніданку до обіду. А вже після обіду баба Зоя дивитиметься з нею телевізор.
Кілька днів усе було гаразд.
Але потім не витримала баба Зоя. Побачивши, як нудиться з нею Аллочка, як чекає на бабу Надю, як аж підскакує від радості, коли та приходить, баба Зоя вирішила покласти цьому край.
Якось увечері баба Зоя мала бурхливу розмову з батьками і поставила питання руба: або я, або вона. Наступного ранку батьки дуже ніжно й душевно переговорили з бабою Надею, баба Надя поплакала й приходити перестала. Спершу вона вигадувала Аллочці, що нездужає, а потім і справді почала хворіти, цілий місяць пролежала у лікарні. Тим часом баба Зоя перемогла свою нелюбов до мандрівок і почала ходити з Аллочкою на прогулянки, особливо у зоопарк. Баба Надя в зоопарк Аллочку не водила – їй було жаль дивитися на тварин у неволі.
А баба Зоя, як виявилось, знала про тварин і звірів дуже багато цікавого. її чоловік, Аллоччин дідусь, який помер іще до того, як Аллочка народилася, був ветеринаром, справжнім лікарем Айболитом…
Скоро Аллочка полюбила ходити з бабою Зоєю у зоопарк і слухати її нескінченні оповідання.
А восени Аллочка пішла в перший клас і потроху почала одвикати від баби Наді…
І коли баба Надя якось не витримала і зайшла, щоб хоч одним оком глянути на неї, Аллочка відчула навіть якусь незручність від розчулених, зволожених очей баби Наді, що дивилися на неї з неприхованим захопленням.
– Боже, яка ти стала красуня!.. Будьте певні!.. – весь час повторювала баба Надя.
Вона вже зовсім оглухла і без апарата не чула нічого. Апарат у неї був якийсь недосконалий, раз у раз чогось противно пронизливо вищав. Аллочці було неприємно це. Але вона як вихована дівчинка не показувала нічого, навпаки, усміхалася бабі Наді лагідно й привітно.
Тижнів через два після цього баба Надя подзвонила по телефону і прохально спитала у мами:
– Можна, я зайду до вас на хвилинку?… Тільки глянути на Аллочку…
Мама скривилася, але відповіла підкреслено чемним голосом:– Ах, звичайно-звичайно, будь ласка, Надіє Сергіївно… Тільки, якщо можна, не сьогодні… й не завтра… У мене такі важкі дні…
Більше баба Надя не дзвонила. І не заходила.
Аллочка іноді бачила її здаля, коли гралася у дворі з дітьми. Вона чи йшла в магазин, чи поверталася додому. Аллочка привітно кивала їй, усміхалася, але не підходила. Чогось вона тепер соромилася бурхливих виявів її любові.
А то вона бачила, як баба Надя дивилася на неї з вікна своєї квартири. І Аллочка ніколи не забувала привітно кивнути їй і усміхнутися. На якусь мить Аллоччине серце щемливо стискалося. Але тільки на мить…
Минув рік… Потім минуло два, три роки…
Якось у вересні, вже у п'ятому класі, Аллочка забрела на задній двір, що за флігелем. Шукала дітей. Вийшла погуляти, а нікого чогось не було… І раптом побачила, що на карнизі вікна першого поверху стоїть Люба Миркотан із якимось пакунком у руці. Кватирка була відчинена…
Вгледівши Аллочку, Люба заціпеніла, потім спалахнула, як маків цвіт, стрибнула з підвіконня на землю і, не обертаючись, побігла геть.
Аллочка так розгубилася і так злякалася, наче то її спіймали на гарячому.