Внизу поміж високих берегів бавиться блискучим у річці темна хвиля. Здається, вона волоче в невідомі кудись краї без кінця-краю довгу вив’язану низку синіх, срібних, золотих цяцьок, перетрушує їх, виграває з ними і несе, несе... несе...
По дорозі низько берегам вклоняється, знишка прощається: "Прощайте... щайте... щай..."
* * *
Коло дверей, пробуючи замки, загуркотів дозорець, далі загомонів у прозурку його крикливий, навмисне грізний голос:
— А чого се тут не світиться каганець? Чого тиняєтеся ото по камері, як що загубивши? Того, що загубили, вже не знайдете! Ні, не знайдете!..
Голос його лунав грімкий, проте люті давно вже в йому не було.
В камері танок тіней припиняється. В’язні потайки зітхають, розіходяться по кутках і ліниво розстеляють свої матраци. Хтось засвітив і поставив під стіну тюремний блискунець.
Він світить тільки половину стіни од низу, вище ж до стелі стіна темна, і місяць виписав уже на їй нове срібно-синяве вікно, замаявши його рясно густими, кучерявими од грат тінями, мов галуззям винограду.
— І звідкіля це такий іде дух запашистий? Чи не росте десь близько акація або жасмин! — порушив у камері тишу один в’язень.
Йому ніхто не одповів. Чогось не хотілося нікому руйнувати того тихого, думного настрою.
Тільки трохи згодом, розстеляючи постіль, хтось зітхнув голосно і промовив — чи то до Петруні, чи то до самого себе:
— Так-так... Оце ж тобі, Петруню, тії жениханочки!. Оце ж тобі, Петруню, через віконце учащаночки та оце ж тобі, Петруню, ті панські цілуваночки!
* * *
За п’ять-шість тих років вигнало Якова, як явора росля-вого та стрункого. Ходить він паничем, розчісує кучері на потилицю, в’яже до сорочки кольористі краватки. Він в економії за конторщика. Стара пані улюбила його, що він такий роботящий, чемний, тихий... благоувітливий, такий свіжий, блідавий, красунь, не п’є, тютюну не заживає; тільки все книжки читає... Романи читає, читає, щось собі виписує з тих книжок на замітки, думає, мріє... Певне, складає вірші. "Здібний, талановитий юнак,— хвалиться перед знайомими пані,— коли б учити — щось би з його вийшло". Кличе пані Якова ніби за ділом, садовить із собою пити чай... "Треба буде прохати Наталю, щоб вона, Яша, трохи повчила тебе історії там... географії",— милостиво розмовляє вона з Яковом. Згодом увіходить і Наталя, як весняна хмарина, як огневий цвіт.
Яків чемно їй уклоняється — вона навіть і не глянула на його. Рік од року вертаючись із інституту, дуже запишна, гордовита стає панна Наталя.
Стара пані хмуриться:
— Наталю, Яшка тобі вклонився, чому ж ти не вітаєшся з ним? — каже їй удогань.
Наталя зіскоса позирнула на Якова, ніби тільки помітила його, абияк вітається і більш уже не дивиться на його.
Вгодований економ, що весь час вертиться і завилює тут перед пані, запозирливо дивиться по черзі на панну й юнака: в обох у їх чогось одинакові під очима темні плями, в обох на щоках міниться невгасимою купинкою рум’янець, в обох під віями, здається, залишились іще темні жмутики од невиспаної, зорями блискучої ночі.
Економ єхидно посміхається, сам до себе крутить головою, благочестиво навшпиньках виходить у двері.
* * *
Давно вже все спить... Сяють біломурові колони будинків поміж деревами. Біліє пісок на круговині, що вирівняно перед верандою, а на піску вигріваються проти місяця кудлаті здоровенні собаки. Далі од шляху довга шеренга гостроверхого штахеття, як густий ряд грізних списів. Буйно кохані квіти горять і мліють під місяцевим зором. Ніщо не шивовкне. Чудно, як у завороженому двірці. Крикнули десь півні... В саду на глухій алеї виявляються дві химерні тіні: одна, закутана, наступає на ногу, кульгає, друга, висока, запобігливо придержує під руку, вихиляється... Баба-яга з своїм перелесником.
— Не може бути, цього бути не може! — тихо казала княгиня, збентежена і розхвильована.— Чому ж ви цього раніш мені не казали?
— Я не міг цьому вірити, поки не побачу сам, живо-видячки,— одповідав їй улесливий голос економа.
Ішли задихані, аж спотикалися.
— От вам і виховання. От вам і інститутка. Ні, правда завжди буде правдою: яблучко недалеко одкотилось од яблуні... Ох...
Спинились, постояли і знову швидко закульгали.
— Ах ти ж мерзьке дівча... Ну-ну,— бідкається здивована і гнівна. З алеї звернули на стежку поміж рясні клени, крізь клени було вже видно осяяний згори флігель — московський теремок, помальований та помережаний. В теремку було темно, а вікно з різнобарвними шибками було трохи одхилене.
— Цс... будемо йти тихіше...
* * *
В кольорові шибки визирають потьмарені верховіття бузку, в кімнаті стоїть рожево-синява стума. На столику у фарфоровому позолоченому зільничку — жмут темних, мов на уголь перегорілих, рож... Дівоча постіль... Кошлатий килим на стіні... Проти вікна виявляє себе з темряви у ясних фарбах малюнок голої, в баговинні, якоїсь русалки чи феї. Душить помалу крамними пахощами. В закутку на софі чітко помітно в білому поставу, панни Наталі, глибше за нею, мов її тінь, темний невиразний силует кучерявої голови юнака... Нижче — одна в одній дві руці — одна біла, до паперу рівна, друга — мусяжева.
Шепотіння, шелест, як той струмок, що туркоче без угаву десь за кущем. Крізь гуркотняву вихвачуються сміливіше звуки людської мови і знову тонуть.
Вона раптово:
— Цс!..
Він:
— Що таке?..
Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу, пішла до одчиненого в сад вікна. Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася, а разом із тим приспівувала стиха, неповинно, безтурботно:
Ой ти, Грицю, Грицю, молодий козаче...
Вернулася з осторогою до дверей, брязнула ключем, замикаючи.
Він стиха:
— Що таке?..
— Нічого... мені здалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч же яка хороша — тиха-тиха...
Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очі, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно... Сміх...
— Наталю... Нат... задушиш!..
— Лицарю мій непереможний... Айвенго!
Сміх... цілування... мов тріск сухого на огні лому. Шепіт...
Все забули, як діти.