Петруня

Сторінка 2 з 6

Васильченко Степан

Минає небагато часу...

Чарівник сидить у березняку на траві, сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю, щось думає.

Озираючись раз по раз назад, до. його боязко наближається Наталя.

— Дуже болить, Якове? — питається тихо-тихо, лагідно.

Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.

— Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною! — промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно — і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.

— Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене? — щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним

поруч на траву.

Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.

— Геть, кажу, одійди! — Одсунувся.

Дівчинка полохливо одступила.

— У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?

Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть — сісти знову не зважиться і одійти не хоче.

Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:

— У, яка кучма!..

Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.

— Н-на! — стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.

Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.

* * *

Поночіє...

З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця — місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: "Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася".

Стало шкода — не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.

— Кхи-кхи! — стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.

Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол — у тіні не видно: мусить бути людина.

— Хто се? — стиха промовляє Яків до його. Мовчить.

"А може, це од спиляної верби пеньок,— думає Яків і пробує рукою,— ні, м’яке щось, тепле". Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище — щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.

— Це ти, Наталю? — радісно дивується Яків.

Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.

— Ти сердишся на мене, Наталю? — якнайласкавіше питається Яків.

Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки — дві сльозини.

— Сердиться,— стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.

Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.

— Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...

Мовчить.

— Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...— постояв, подумав, кланяється низько: — Прости.

Наталя витерла хустиною очі:

— Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.

Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.

Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.

— Уже не сердишся? — легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.

— Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...

Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.

Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.

Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.

— А де ж твої мама та тато рідні? — питається Яків.

— Мама вмерла, а тата у мене, Якове, зовсім немає.

— Як? Хіба ти...

Яків не доказав — холодком війнуло йому поза спиною, ударило в голову, як молотком: "Байстрюк",— подумав він з острахом.

Наталя, ніби догадалась, що він думає, мовчки гаряче пригорнулась до його щокою.

Чинилося диво: ні огиди, ні ворожнечі Яків не одчував у собі до цієї страшно грішної, як йому думалося, дівчини.

"Бідна-бідна,— казав він собі в думці, і серце його стискалося од жалощів.— Байстрюк".

А Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її негарно, і немає кому їй пожалітися. Княгиня така сувора, і Наталя її боїться, бо вона все їй докоряє, з тих кімнат у сад не пускає. І Наталя плаче, все плаче в тих сумних і страшних князівських мурах, і вдень плаче, і вночі, прокинувшись, плаче.

Яків уже не слухає її, думаючи про щось інше.

— Чого ж ти, Якове, усе мовчиш? — промовила вона трохи згодом, боязко позирнувши на хлопця.

Яків кинувся од задуми і рішуче промовив:

— Знаєш, хто такий ота княгиня? Вона відьма, і в неї — костяна нога. Бачила, як вона кульгає, на патерицю підпираючись? Вона баба-яга, і вона взяла тебе, щоб вигодувати і з’їсти. Ну, та ти, Наталю, не бійся — я обороню тебе од неї і вивезу звідціля далеко-далеко, на край світу, де вона тебе ніколи не знайде.

Наталя глибоко зітхнула, осміхнулась і, од щастя прижмуривши очі, прихилила голову лицарю-чарівникові на плече.

А Яків казав далі, що так йому зробити легко-легко: він опівночі вийде у поле, тричі свисне-гукне — і золото-гривий кінь стане перед ним, як із землі. Вони сядуть на того коня і полетять на йому врівні з деревами далеко-далеко, аж туди, де надвечір димлять хмари. На тих хмарах є будинки — не такі, як ці, князівські,— кращі, золоті. Прилетять вони туди і будуть удвох жить у тих будинках, та й жить, та й жить...