З квітами на голові він і далі бігав по квартирі, завдаючи ще більшої шкоди: перевертав стільці, їздив на килимках, чіплявся за ніжки стола й так пронизливо верещав, що його чути було, певно, по всій Гроюнзі.
Раптом одчинилися двері. На порозі стояли Оскар, Єва і Лотта.
— ...врешті-решт усе це вибухне, і хай тоді вже дехто нарікає сам на себе,— казав Оскар, видно, продовжуючи почату ще надворі розмову.
Ступивши крок уперед, він потрапив у калюжу, щойно зроблену Останнім Могіканином. Усі прибулі ошелешено дивилися на те, що коїлося перед ними. Якась божевільна свиня верховодила в їхньому домі!
— Петере! — заревів Оскар.
Саме на ту мить Останній Могіканин скористався щасливою нагодою. На своїх куценьких ніжках, усе ще бризкаючи навсібіч водою, він метнувся до дверей, відштовхнув Оскара, який не зовсім твердо тримався на ногах, вискочив надвір і покотився вниз по сходах. Що з ним сталося далі, ми вже не бачили.
— В погоню! — вигукнув Стаффан.— Знешкодити злочинця!
І ми всі кинулися навздогін, бо не можна давати волю свині, хоч вона й Приблудина.
Стояв теплий вечір, скрізь пахло бузком та черемшиною. Сонечко ще не встигло сховатись і світило так, як воно світить лише на початку літа. Внизу на Кульвейєні1 з'явилася свиня і кудись помчала. Потім один за одним почали вискакувати люди. Попереду біг Оскар; його живіт при цьому підскакував, наче великий м'яч. За ним бігла Єва, її руде волосся тріпотіло під вечернім вітерцем. Далі мчали ми із Стаффаном, а позаду Лотта.
Останній Могіканин на цей час опинився вже в самому центрі селища.
По дорозі ми знову зустрілися з дядьком Янсоном. Він уважно стежив за гонитвою своїми короткозорими очима.
— Дивний собака, що там не кажи,— мовив він, коли свиня щодуху промчала повз нього.
Трохи згодом до нас приєдналося ще кілька людей.
Дітлахи, що мирно бавились на вулиці, кинули всі свої справи і з несамовитим лементом помчали за нами. Дорослі теж не відставали, даючи на ходу різні поради.
Ось уже ми всі в центрі селища. Свиня перескочила Стургатан, ніскільки не зважаючи на автомобілі й велосипеди. Чим далі, тим більше людей приєднувалось до нас.
Мені було не дуже весело від думки, що Останній Могіканин може втекти від нас. Кабанчик був прудконогий, мов ласиця, а наша підвищена увага й рідкісна можливість показати свої спринтерські здібності надавали йому ще більшої Жвавості. Він був у чудовій формі, тож легко, без ніякої
1 Кульвейєн, Стургатан, Фабріксвейєн — назви вулиць.
напруги летів.уперед, в той час, як паше товариство вже почало вибиватися із сили. Один дідусь спинився і схопився за живіт, сказавши, що він, мабуть, уже добігався.
Останній Могіканин, покружлявши трохи селищем, припустив по Фабріксвейєну. Ця вулиця вела до вершини другого пагорба. Тут, не знати чому, він трохи стишив свій біг. Віддаль між нами зменшувалась. Майже біля самої вершини Оскар стрімголов рвонув уперед. Обличчя його густо почервоніло; вигуками він підбадьорював тих, що бігли позаду. Зібравши останні сили, він кинувся на кабанчика. Але той вирвався й шугонув просто в напіврозчинену хвіртку, що вела у садок Блакитного Дядька.
Той садок — вершина садівництва. Така собі підстрижена, доглянута ідилія з чепурненькими кущиками, обрізаними кожен на свій лад: тут і зелені кулі з кубами різної величини, і гігантські "ескімо на паличці", також зелені. Коротко підстрижені трав'япі галявинки нагадували добре виголену шию самого Блакитного Дядька. Посередині виблискував ставок, у якому рожеві від вечірнього сяйва небесні хмарини відбивалися в напівсонних короп'ячих очах. Довкола стояли акуратні дерева, а поміж ними подекуди зухвало визирали пуп'янки барвистих квітів.
У цьому штучному раю Останній Могіканин бігав мов несамовитий, не маючи найменшого бажання спокійно помилуватись красою рукотворної природи. Слідом за ним мчали його переслідувачі, щоправда, не так завзято.
У Блакитного Дядька саме були гості; всі вони сиділи на терасі, й пили каву.
Спантеличено і приголомшено дивився Блакитний Дядько на вторгнення непроханих гостей. Кружляючи по садку, Останній Могіканин продирався крізь рукотворні хащі, гарцював по газонах, аж вирвані з корінням квіти підлітали вгору. Велетенський чорний пес Блакитного Дядька теж Уздрів Могіканина й розлючено кинувся за ним. Відчувши, Щ° будуть непереливки, кабанчик дременув крізь хащі рододендронів, стрімко промайнув через трав'яне поле й, не помітивши вчасно ставка, шубовснув у воду. Поплававши трохи із золотими рибками, він виліз на другому березі й далі помчав по садочку.
Ми спробували оточити втікача. Тепер уже й сам Блакитний Дядько приєднався до нас. Він став, широко розставивши ноги, сподіваючись, що так йому вдасться упіймати Останнього Могіканина. Але той був іншої думки. Йому с^ме впав у око світлий костюм Блакитного Дядька, і, помітивши просвіт у нього поміж ніг, Могіканин блискавично майнув туди.
На мить усім здалося, що Блащітний Дядько їде дерхи на свині, та ще й задом наперед.
— Оце так-так! Ату! — надривався Стаффан. Він продовжував горланити й тоді, коли Блакитний Дядько, вже з'їхавши із свинячої спини, котився просто в зарості японського ялівцю.
— Це порушення закону про недоторканість житла! — репетував він звідти.— Викличте поліцію!
Невдовзі Останній Могіканин, мабуть, притомився, бо спокійно зупинився біля карликової сосни й почав робити під собою калюжу.
Тим часом Оскар підійшов до нього, сказавши щось тихим, ласкавим голосом, і накинув йому на шию свій ремінь. І диво дивне! Поки він робив це, кабанчик не поворухнувся!
— Атож, стій тепер спокійно. Ти вже й так багато накоїв лиха,— примовляв Оскар.
Люди довкола сміялись і плескали в долоні. Тільки Блакитний Дядько вочевидь був не дуже вдоволений. Його обличчя майже посиніло від люті.
— Я вимагатиму відшкодування збитків! Я подам до суду за серйозні порушення закону! Вандали! — репетував він, очищаючи грязюку з фланелевого костюма.
Погоня скінчилася. Люди розходилися по домівках, жваво обговорюючи подію. Оскар вів на ремінці кабанчика. Тепер він видавався дуже гарно вихованим.
Я плівся поруч.