Ми зійшлися на тому, що Останньому Могіканинові краще жити у нас вдома.
І ось ми прийшли за ним — забрати й відвести його до лгодей, туди, де тепло, де, як кажуть, усі зручності. Виманивши його з дровітні їжею, ми швиденько накинули й зав'язали йому на шиї мотузку. Він здивовано зиркнув на нас, хрумкаючи те, що йому принесли.
Далі ми із Стаффаном одчинили хвіртку й потягли за мотузку. Дуже неохоче поплівся Останній Могіканин за нами. Він раз у раз спинявся й тикався рилом у землю або намагався повернути нас у зовсім інший бік.
— Ні, Останній Могіканин ще не вмер, він одчайдушно чіпляється за ліани, з'їдаючи по дорозі кокосові горіхи та банани! — вигукували ми із Стаффаном і щосили натягували уявного каната.
Коли вийшли з лісу, стало трохи легше. Тепер усі ми рухалися повільно: Стаффан, я і Останній Могіканин. На тротуарі нам зустрілася якась жінка — вона мало не сіла в канаву обіч, угледівши нашу процесію. Вона ще довго дивилася нам услід, не вірячи власним очам.
Далі, вже вибираючись на пагорб стежиною, що вела до нашого будинку, ми зустріли дядька Янсопа. Короткозорий дядько Янсон завжди носив окуляри з товстими скельцями й капелюх.
— Добрий день, дітки,— привітався він.— Вигулюєте собачку?
Сильно примружившись, він уважно розглядав Останнього Могіканина. А той усівся, як укопаний, і ані руш з місця.
— Якої ж породи ваш песик? — спитав дядько Янсон.
— Самі бачите, це бультер'єр,— самовпевнено відповів Стаффан. До речі, він дуже добре знався на породах, бо його батько працював суддею на собачих виставках.
— Трохи незвичайний вигляд такої породи,—пробурмотів собі під ніс дядько Янсон.
— Дуже рідкісний вид для Швеції, — не вгавав Стаффан.— Раніше з ним полювали на биків.
Тут ми мусили покинути дядька Янсона. бо Останній Могіканин несподівано рвонув мотузок і потрюхикав так, що
ми із Стаффаном ледве встигали за ним чвалом. Довгепько ми бігли, аж поки раптом спинились біля нашої хвіртки.
— Дивись, він уже знає, де наш дім,— здивувався я.
— Звісна річ,— підтвердив Стаффан.— Немає звірів розумніших, ніж свині. За ними йдуть черепахи.
Хоча й з великими труднощами, та все ж якось заманили ми Останнього Могіканина у хвіртку й потягли по гравійній доріжці. А от лазити по сходах нагору — цього від свиней навряд чи можна вимагати. Нарешті подолали ми з ним і ті сходи, опинилися в передпокої і прив'язали його до вішалки з капелюхами.
— Ласкаво просимо,— сказав я.— Сподіваюся, .тобі тут буде добре.
Останній Могіканин, видно, відразу відчув, що він удома, бо налив на килимку невеличку калюжу.
— Наче не міг зробити це на вулиці,— докірливо кинув я, трохи розчарований туалетними звичками нашого підопічного.
— Килимок згодом треба буде підсушити, — заспокоїв мене Стаффан.— І взагалі, нам доведеться довгенько поморочитись, поки ми виховаємо з нього чисту й порядну кімнатну свинку. А зараз влаштуємо для нього постіль.
Останній Могіканин мав оселитися в моїй з Лоттого кімнаті, поки Приблуда вийде з лікарні. Для цього ми перш за все повикидали на білизну всі Лоттині іграшки з великого коша. Далі Стаффан звелів постелити в ньому замість ковдри Оскарів ранковий халат.
— Свині не линяють,— сказав він,— отже, халатові нічого не загрожує.
Таке висококваліфіковане роз'яснення мене заспокоїло, бо 11 справді,.на спині в Останнього Могіканина росло небагато волосся.
Біля коша ми поставріли миску з водою.
— Принаймні тут його буде доглянуто,— сказав Стаффан і весело засвистів.
Ми не дуже чітко уявляли собі, що робитимемо з кабанчиком далі. Лягати спати ще не пора, а наївся він ще тоді, коли ми зав'язували в нього на шиї мотузку.
— Давай його викупаємо,— запропонував я несміливо, бо передчував, що Єві наш кабанчик може здатися бруднуватим. Нас вона заганяла до ванної кімнати щодня вранці і ввечері, а на Останньому Могіканинові виднілося чимало грязюки, та й пахло від нього, правду кажучи, не дуже приємно.
— Слушно кажеш,— підтримав мене Стаффан.— Брудній свині не місце у мебльованій квартирі.
Ми налили у вапну теплої води й додали туди трохи Єви-ного шампуню, аби була густіша піпа. Ваииа стала дуже привабливою.
Останній Могіканин тим часом уже встиг пострушувати всі капелюхи з вішалки і влягтися на улюбленій Оскаровій кепці. Тягти кабанчика до ванної кімнати було нелегко, але ще важче виявилося тягти його в ванну. Ледве ми його туди заштовхнули.
Спершу він стояв спокійно, тільки здивовано позирав, як тепла вода обступає його з усіх боків. Ми узяли щітку й почали драїти нею товстеньке рожеве тільце. Стаффан радісно мугикав. Аж раптом Останній Могіканин почав чмихати, поки розчмихався так, що заляпав піною всі стіни й долівку. Видно, набрав тої піни повен рот.
— Треба затулятися, коли чмихаєш,— повчально мовив Стаффан.
Але загалом миття проходило чудово. Ми витягли з ванни затичку, й вода з тихим дзюрчанням почала спадати.
— Тепер він має прийняти холодний душ, щоб не застудитися, коли вилазитиме з ванни.
Я взяв душ, одкрутив кран з холодною водою й почав поливати розігріту спину Останнього Могіканина. Тільки-но крижані струмені торкнулися його шкіри, він заверещав, як справжнісінька розлючена свиня.
Потім сталося неймовірне: він почав бігати, що далі — то швидше.
Підстрибнувши на зеленому гумовому килимку, що лежав на дні ванни, наш кабанчик вивалився на підлогу. Там він качався й звивався, мов намилений тюлень, аж поки став на ноги, і з гуркотом вилетів у двері. У передпокої він почав ганяти й верещати так, аж серце розривалося. Далі на великій швидкості влетів до нашої спільної кімнати, там закрутився, неначе мокра дзига, з розгону налітагочи па меблі, поки не вдарився об маленького столика, де стояла ваза з квітами. Ваза впала йому прямо на голову й розлетілася на друзки. Це його трохи заспокоїло.
— Розгніваний демон! — захоплено вигукнув Стаффан. Я однак ніякого ентузіазму не відчував, натомість думав,
що даремно ми притягли свиню додому. Стаффан, мабуть, переоцінював дресирувальні здібності цих тварин. Раніше, малюючи переді мною веселі картини, він твердив, що свиней буцімто можна навчити сидіти спокійно, подавати ніжку для привітання, махати хвостиком і навіть показувати фокуси. Але виявилось, що Останнього Могіканина не так і легко приручити.