Якось теплої післяобідньої пори пес лежав дуже довго на лузі і фотографував мозком білі пір'ясті хмарки. Підвівся, коли сонце зникло за горизонтом. Від тривалого лежання він не міг випростати спину. "Невже простріл? — стурбовано запитав сам себе.— Минеться,— відповів сам собі — На лугах завжди вогкувато, і це шкодить спині старого пса!" "Чи не подбати мені хутенько про нічліг?" — запитав сам себе. "І якомога хутчіше,— відповів сам собі — 3 гострим болем у спині мерщій у м'якеньку постіль!" (Пес помилявся: з великим болем у спині слід лягати на тверду постіль, але він не дуже знався на медицині).
Пес вирушив на пошуки нічлігу. У першому готелі, до якого він зайшов, усі номери були заселені. У другому для нього були надто високі ціни. Третій готель був зачинений у зв'язку з реконструкцією. Споночіло, коли пес опинився біля четвертого готелю. Зітхнув з полегкістю, побачивши на дверях вивіску: "Номери вільні". Проте коли мав відчинити двері, назустріч йому вийшли огрядний чоловік і огрядна жінка. Огрядний чоловік почухав собі живіт, огрядна жінка почухала собі спину.
— Свинство та й годі! — вигукнула огрядна жінка до пса.
— Про це варто розповісти в газеті! — вигукнув огрядний чоловік до пса.
Вони розповіли псові, що в номерах повно бліх і блощиць. І показали йому свої покусані блощицями та блохами руки й ноги.
Пес подякував за цю осторогу й помандрував далі. Його спина дедалі дужче дерев'яніла. Він обкутав шаликом живота, адже вовна гріє, а тепло лікує простріл. Аж до півночі пес біг при місячному сяйві. Задерев'яніла спина, незважаючи на вовняний шалик, дошкуляла чимраз більше. Пес уже відчував і втому. Тому вирішив, що в найближчому селі, у першій хаті — хоч би хто там мешкав,— попроситься на нічліг.
"Це, звичайно, не найкраще рішення,— сказав пес сам собі,— але якщо я незабаром не ляжу в постіль, то відкину ноги. І нащо тоді мені моя спина!"
Першою хатою в найближчому селі виявилася школа. Пес обійшов її довкола, світячи ліхтариком у вікна. За двома вікнами були класні кімнати, за одним — туалетні раковини, за іншим стояв стіл зі стільцем біля нього. Але за жодним з вікон не було житлової кімнати з ліжком, у якому спав би шкільний сторож. Проте одне вікно, що з протилежного боку школи, було відчинене.
"Якщо в будинку ні душі живої,— мовив пес сам до себе і скочив у відчинене вікно,— тоді я ні в кого не питатиму дозволу на нічліг". Пес вирішив переночувати в кімнаті з письмовим столом, оскільки тут на підлозі лежав м'який килим. Він уклався спати під письмовим столом. Свою торбу він підмостив під голову замість подушки, а шаликом і плащем укрився.
Перше ніж заснути, він подумав: "Залазити до чужих будинків заборонено, тому я заберуся звідси на світанні. А то вчителі викличуть поліцію і я опинюся у в'язниці!"
Проте не так сталося, як гадалося. Пес проспав світання. Він прокинувся аж тоді, коли неймовірно гучно задзеленчав дзвоник. Це був шкільний дзвоник, що сповістив про початок уроків. Спершу пес оговтався від страху, що паралізував йому кожну клітину, потім обережно виглянув зі своєї схованки під письмовим столом. Він побачив, що двері кімнати відчинені. У коридорі скупчилося багато дітей, які оточили ведмедя. Один з них запитав ведмедя:
— Пане директоре, сьогодні приїде новий вчитель? Ведмідь відповів:
— Мені обіцяли. Але вже минула восьма година, а вчитель першого свого робочого дня рідко спізнюється. Напевне, знову щось не вийшло.
Пес подумав: "Я нечутно звідсіль заберуся! Вилізу через вікно!" Він узяв свої манатки в лапи й виліз з-під письмового столу.
Проте він досі не міг випростати спину. Хотів був навшпиньки підкрастися до вікна, адже за нормальних обставин він зробив би це, як два плюс два — чотири. Проте з його задерев'янілою спиною крастися було тяжко. Пес захитався, зачепив торбою письмовий стіл, а валізою — стілець. Наробив гуркоту. Ведмідь обернувся, побачив пса й вигукнув:
— А ви вже тут, колего! Ласкаво просимо!
"Він вважає мене за нового вчителя,— подумав пес— Але нехай краще тебе вважають за вчителя, ніж за шахрая". Тому пес не заперечував.
— Це школа для карликів,— пояснив ведмідь.
— Хоча діти нормальні на зріст,— мовив пес.
— Ви жартівник! — вигукнув ведмідь. І поплескав пса по плечі.-Я люблю таких учителів. Ваш попередник був смертельний зануда. Тому й лежить він із жовчним міхуром нині у лікарні!
— Бідолаха,— промурмотів пес. Йому було невтямки, чому ведмідь має його за жартівника.
— І ви більше любите котрих? — спитав ведмідь.
-Мені однаково,— пробубонів пес. Він не знав, про кого це ведмідь.
— У такому разі я беру великих, а ви — малих,— запропонував ведмідь.
— Я згоден,— промурмотів пес і подумав: "Треба зорієнтуватись, які малі, а які великі".
— Власне, в зануди також були чотири молодші класи,— пояснив ведмідь.
Тепер пес знав, хто — малі, а хто — великі.
— Чи далеко просунувся з навчальним планом мій дорогий пан колега? — запитав пес і дуже зрадів, що висловив таке вишукане, вчене речення.
Ведмідь хвилину поміркував.
— Так, звісно,— мовив він.— Першокласники вчилися додавати та віднімати, другокласники — множити до десяти, третьокласники —множити більші числа і четвертокласники — ділити. Але діти знов забули все, чого навчилися. Відтоді, як захворів зануда, ми здебільше співали пісень. Я не можу викладати одночасно у вісьмох класах!
Ведмідь привів пса до класу. За партами сиділо двадцятеро дітей. Найменші — в першому ряду, трохи більші — у другому, ще більші — в третьому і найбільші — в четвертому.
— Це ваш тимчасовий учитель,— звернувся він до дітей — Слухайтеся його — Ведмідь помахав дітям лапою і вибіг з класу.
Пес утупився в дітей, діти втупилися в нього. Пес кашлянув.
— Отже, я пес! — мовив він.
— Я — Анна,— мовила дівчинка в першому ряду.
— Радий познайомитись — Пес уклонився Анні.
— Я — Петер!— вигукнув хлопчина з останнього ряду.
— Радий познайомитися — Пес знову вклонився.
— Це неправда,— вигукнули дві дівчинки з третього ряду — Його звати Ігнац!
— Якщо йому подобається бути Петером, то я не заперечую! —сказав пес.
— Тоді я зватимуся краще Кармен,— сказала Анна.