2*
19
Якось за вечерею пес мовив:
— Послухай, вепре, треба нам знайти якусь роботу!
Вепр із ляку проковтнув морквину, яку саме наминав. Він закашлявся, йому здушило в горлі. На очах виступили сльози. Пес загупав по вепрячій спині. Той трохи заспокоївся, більше в горлі не душило, і кашель ущух.
— Отже, минулася моя щаслива пора! — скрушно зітхнув вепр.
— Ні, ні,— вигукнув пес,— робота стає нещастям, коли її робиш знехотя! Робота, яку робиш залюбки,— то щастя! — Він ніжно погладив вепрову передню ратицю — Що ти робив би залюбки? — запитав він.
— Я? — Вепр сором'язливо усміхнувся.
— Так, ти! — повторив пес.
— Я, я...— Вепр почав маніритися. Він похилив голову й опустив
очі.
— Ну, вепре, кажи ж уже, не манірся.— умовляв його пес.
— Я залюбки працював би в театрі,— дуже тихо відповів вепр.
— Касиром чи розпорядником у залі, робітником сцени, відкривачем завіси чи освітлювачем? — запитав пес.
— Артистом,— прошепотів вепр.
Пес не на жарт злякався, адже вепр і вродою був обділений, і голос мав гугнявий. Одначе він не виказав свого ляку.
— О'кей, вепре, тоді пошукаємо щастя в театрі! — промовив він. —Але якщо тобі вже так хочеться до театру, то навчися декламувати. Адже ти мусиш щось голосно прочитати директорові, аби він міг переконатися в твоєму таланті.-1 подивився на вепра: — Ти вмієш декламувати вірші?
Вепр покрутив головою.
— На жаль, ні,— признався він.— Мені завжди було важко вивчити щось напам'ять.
Пес зітхнув, щоправда, зовсім тихо.
— Ми потренуємося,— мовив він.
Другого дня вранці пес купив у книгарні томик віршів. По обіді, коли вони сиділи в кав'ярні й пили каву, пес почав учити вепра. Оце-то була справжня собача робота!
Сто разів пес товкмачив вепрові: "Місяцю ясний, так тихо пливеш ти крізь хмари вечірні..."
Вепр запам'ятав лише: "Місяцю ясний..." Нічого більше не втримав його вепрячий мозок. То якось раз невдаха повторив: "Місяцю ясний, так тихо стоїш ти у хмарі вечірній..."
А то запам'ятав так: "Славний місяцю, хмари вечірні пливуть крізь тебе..." А потім ще й так: "Місяцю ясний, твої хмари вечірні стоять тихо..."
Пес страшенно дратувався.
— Може, тобі краще стати співаком? — запропонував пес.
— Справді! — радісно вигукнув вепр.— Я заспіваю "тра-ля-ля", коли раптом забуду слова! — Вепр проспівав: — Прийди, любий, тра-ля-ля, зроби тра-ля-ля, тра— ля-ля!..
Вепр так фальшивив, що псові відстовбурчені вуха затремтіли, а ніздрі стали вологі.
— А може, ти хочеш стати танцюристом? — запитав пес. Вепр замислився. Думав, думав і враз вигукнув:
— Друже мій, я стану естрадною зіркою! Тоді я зможу співати, танцювати й грати! Як ти вважаєш?
Пес кивнув головою і вдав, що йому подобається вепрячий намір. Він не хотів образити приятеля. "Час — найкращий лікар,— подумав він — Може, вепр, який має куцу пам'ять, забуде про свою безглузду ідею стати естрадною зіркою".
Проте аж таким забудьком вепр не був. Через три дні пес і вепр прибули до маленького міста. На головному майдані стояв великий будинок з колонами обабіч парадних дверей.
— Що то за будинок? — запитав вепр.
— Зовсім не знаю,— збрехав пес. Він не хотів казати вепрові, що будинок з колонами — то міський театр.
— Я це негайно з'ясую,— сказав вепр. Він загальмував, скочив з мопеда й підбіг до осла, що йшов вулицею.
Він уклонився ослові й запитав:
— Даруйте, пане, чи не могли б ви сказати мені, що то за будинок? — Вепр показав на будинок з колонами.
— Це міський театр,— відповів осел і пішов собі далі. Вепр заплескав у ратиці.
— Я такий щасливий вепр! — вигукнув він — Тільки-но вирішив стати естрадною зіркою, а вже у місті, що має для мене театр.
Вепр відразу ж хотів іти до театру. Пес його зупинив.
— Не квапся, друже! — порадив він — Спершу ми спокійненько заморимо черв'ячка, а тоді поміркуємо, як нам найкраще діяти далі.
— А як маємо діяти?! — вигукнув нетерпляче вепр.— Я піду до директора, заспіваю йому й затанцюю! І вірш про сонце та ранкові хмари прочитаю, якщо він захоче!
— Про місяць і вечірні хмари,— виправив його пес.
— Хіба не однаково! — вигукнув вепр.
— Послухай,— мовив пес— Тепер полудень. Театр ще замкнений. Роботу там починають аж по обіді. Артисти завжди сплять до обіду, бо працюють вони ввечері.
Вепр скорився. А що він повсякчас відчував голод, то дозволив псові запросити себе на гуляш із вермішеллю.
Пес не відчув нітрохи радості від свого гуляшу. Він сушив собі голову над тим, як відрадити вепра від цієї забаганки й не образити його. Вепра взагалі не можна було показувати в театрі! Стане ж бо посміховиськом для всіх! А цього вепр з його ніжною душею не переживе!
Коли пес уже вилизував тарілку, йому сяйнула добра думка.
— Вепре,— мовив він,— кожна справжня естрадна зірка має свого менеджера!
— Кого? — здивувався вепр.
— Менеджера,— повторив пес— Того, хто провадить і залагоджує її справи! Виплачує зарплатню тощо! І пильнує, аби контракти були такі як слід.
— А де ж того менджера взяти? — розхвилювався вепр.
— Я — твій менеджер,— не загаявся пес з відповіддю. Вепр кивнув.
— Добре! — вигукнув він — Ти і є мій справжній менеджер!
— А тому,— вів далі пес,— спочатку я сам піду до директора! Так буде солідніше! І враження буде краще, коли я рекламуватиму твої таланти!
— Тільки так! — вигукнув вепр.— Самовихваляння прикро пахне!
— Авжеж,— промурмотів пес Хоча насправді не мав наміру йти до директора театру. Він міркував: "Я тільки вдаватиму, що так роблю! Залишу вепра тут, у кав'ярні, сам трохи погуляю, а потім повернуся й скажу йому, що в цьому сезоні, на жаль, жодної музичної вистави в театрі не буде, а для вистав наступного сезону всі ролі вже розподілено!" Таку відмову, вважав пес, вепр стерпить легше, ніж правду про те, що в нього катма таланту.
— Гаразд! — погодився вепр — Зараз уже майже друга година! Розплатися й ходімо!
Пес умовляв вепра, щоб той зачекав на нього в кав'ярні, але марно. Вепр супроводив його до театру. Перед високими парадними дверима пес сказав:
— Бувай, на часинку!
— Я з тобою,— сказав вепр — Піду з тобою аж до самісіньких дверей директора!
І тут-таки відчинив двері, подріботів у фойє і запитав швейцара:
— Як пройти до директора?