– Та це ж Лель! – упізнала Катруся.
– Лель, Лель!.. – зашепотіли усі і стояли, мов зачаровані. Тільки Микола, закоханий у Катрусю, підійшов до дівчини і взяв її за руку.
Лель вийняв сопілку і заграв веснянку. І такою веселою була та музика, що ноги самі просилися до танцю. Ніколи ще не веселилася так молодь, як того вечора з Лелем. А коли розходилися, Лель підійшов до закоханої пари Катрусі та Миколи і благословив їх. Низенько вклонилися юнак та дівчина Богові і раділи, що щастя всміхнулося їм.
Та не так сталося, як бажалося. Батьки Миколи були багачами і не схотіли собі бідної невістки. Заборонили сину й на вулицю виходити та й напитували для нього багату наречену.
Засумувала Катруся, задумалася та й вирішила піти на пораду до самого Леля. А жив він, казали люди, аж ген на горі, порослій непрохідним лісом.
Страшно було Катрусі заходити в лісові нетрі, боялася диких звірів, та все ж виру-шила в нелегку дорогу. Тільки зімкнулося над нею зелене лісове море, як дерева ніби розступилися, вказуючи шлях мандрівниці. Сірий вовк виглянув з-поміж сосон, але не зачепив її. Лисиця промайнула сяйливою блискавкою в кущах та й зникла. Ось тільки білочка налякала Катрусю, коли стрибнула їй на плече:
– Ой! – вжахнулася дівчина. Коли ж дивиться – білка! І засміялася зі свого страху та й більше не боялася вже, простуючи лісом. Зійшла аж на гору, а там широка галявина. На ній пасіка, і саме Лель порядкує біля вуликів.
– Покровитель бджолярства! – пригадалося Катрусі.
Вклонилася вона, привіталася.
– Знаю про твою біду та все буде гаразд; – посміхнувся Лель. – А це тобі віно, придане від мене. І подав Катрусі золоту шкатулку: – Відкриєш її аж вдома, у садку.
І махнув рукою:
– Щасти тобі, дівчино!
Зашарілася Катруся, подякувала Лелю та й не зчулася коли, була вже дома. Зайшла до саду, а там вулики стоять, тільки без бджіл. Від-крила Катруся золоту шкатулку, а з неї вилетіли бджолині рої, загули садом, обживаючись на новому місці. Отак і стала Катруся пасічницею. Жодна бджілка ніколи не вкусила її. Співають свої пісні, золотяться проти сонця, несучи мед у вулики.
І був той мед такий цілющий, що найтяжчі недуги лікував. З найдальших сіл приходили люди по мед до Катрусі. Усім вона рада була допомогти. А тільки злодії чи грабіжники задумають лихе, як бджоли-охоронці (був один такий рій у Катрусі) уже й чекають на них. Отож усіляке зло й обминало Катрусине обійстя.
Та ось сталося лихо в Миколиних батьків – захворіли вони. Посилають сина до Катрі:
– Віддай усе наше багатство, нехай тільки меду свого цілющого дасть пасічниця.
Передала дівчина мед батькам Миколи, і ті скоро одужали. Тепер іншої невістки, ніж
Катруся, й не хотіли собі. З батьківським благословенням одружилися молодята, а віном нареченій стала Лелева пасіка. Відтоді й донині та місцевість, де це діялося, називається Вінницею. Це наше улюблене квітуче місто обабіч кучерявих лісів та зеленоводого Бугу.
Сяє над містом сузір’я Пасіка – стали ним сім бджілок із чарівної шкатулки Леля.
Легенда про сон-траву
У королівстві Соньків захворів учитель спання. І що тут почалось.
– Ура! – як буває зазвичай, закричали учні, і це слово наче стало сигналом до ігор та біганини. Такий гармидер зчинився, що й дорослим сонькам спокою не стало. Позіхають, протирають очі, а дітям дати ради не можуть. Тільки згадують крізь дрімоту: наше ж королівство понадхмарне, протовче дітлашня м’які перинки хмарок і полетимо всі
в бездну… То ж почали снитися їм страшилки. Жах поселився в міжгір’ях скуйовджених хмарин. А дітям від цього ще цікавіше стало. Граються в піжмурки, у війну з жахіттям.
– Гей! Та він же сам своєї тіні боїться! Страшко якийсь, а не жах, – сміялися вони.
Бойові там дітлахи! Як тільки учитель спан-ня справлявся з ними?! Щоправда, у нього ж снів ціла торба, та все цікаві такі, казкові. Звісно ж, діти й дивилися їх уві сні, як мультики.
Отож, веселиться малеча, а того й не знає, що хмарки все тоншають.
І ось настав час, коли бешкетники, весело підстрибуючи на хмарках, мов на батуті, попроривали їх і посипалися, як груші, на землю. Добре, що хоч хмарки-перинки від їхніх гицань опустилися низенько. До того ж упала дітлашня в м’який мох, у різнотрав’я. Забитись – не забилися, а от хто більше злякався – вони чи дівчинка, що стояла поряд?
За дитячим звичаєм, швиденько познайомилися. Та тільки пустунам здалося, що це їм сниться: кольорова, веселкова країна і ясноока дівчинка українка, що живе в цій чудовій країні — Україні. І поле, і річка, і зелен-сад, і пісні – все тут було таке гарне, що малим пустунам вперше не хотілося прокидатися від уявного сну.
– То я вам колискової заспіваю, – запропонувала дівчинка, щоб підтримати, як їй здавалося, жарт нових знайомців.
І залебеділа струмочком ніжна мелодія:
– Ходить сон край вікон, а дрімота коло плота …
У соньків заплющились очі, і … ось вони вже знову на своїх хмаринках-перинках сплять. Чари сну перенесли їх додому.
А в зелен-садочку з того часу цвіте сон-трава, як спогад про пустотливих малят-соньків.
З того часу з’явилися в казковому королівстві охочі до мандрів у чудову, як найкращий сон, країну. Тільки хмаринка набереться вологи, поважчає, опуститься нижче, вони й летять на землю.
Учитель же шукає неслухів та й сам милується розкішним краєм. А сон-трава зацвітає, то тут, то там, ховаючи в м’яких, ніжних квітах таємницю.
Якось і мені довелося допомагати в розшуках відчайдух-соньків. Тоді-то й розповів мені цю історію учитель спання.
ВІРШІ
Первоцвiт
Ось збираю слова, наче квіт, у букети
І сплітаю віночки барвистих рядків.
У гаю, де живуть і працюють поети,
Первоцвіт мого вірша весною розцвів
Полива його дощик блакитний, як небо.
Та і сонцю для нього не шкода тепла.
Є у серці поетів постійна потреба
Щоб душа їх у квітах під небом цвіла.
Рiк Новий!
Рік Новий! Різдво святкове!
В кого це такі обнови –
Кульки, дощик і сніжинки!
Ми танцюєм круг ялинки
Ми красуню не зрубали,
Її в лісі не шукали.
Це пластмасова ялинка –
Пишні віти, рівна спинка.
І щороку в нові шати
Її будем прибирати!
Читаeмо казки
Люблю читати я "Казковий вечір"
Узимку під засніженим вікном,