— Скажі мені, мій господине, ти заговорив мою руку і самостріл?
— Де ти таке слухати? Хто тобі казати таке?
— Це оно оті красиві варяги гуторили. Я підслухав…
Варяг насупився, потер міцними довгими пальцями зморшкувате чоло:
— Ті три єсть поморяни… Не єсть німецького роду… Я не заговорив твоя рука… Я дав твоїй здібності виходити назовні.
— А які ти, мій господине, чарівні слова проказував, які дари духам давав?
— Не так, не так! — захитав головою Варяг. — Слів не казав, жертви не жрав богам… Я майстрував самостріл. Ти арбалет взяв стріляти. І всі побачити твоя здібна стрільба.
— Скажи мені, мій господине, благаю! У мене є ще якісь здібності? Ти ж знаєш! Ти чаклун!
— Хто сказав, що я єсть чародій? Кажи правду! — Варяг взяв Півника за плечі і пильно подивився в очі.
— Ну, отой соколятник. І ті молоді варяги. І ще одна прикмета — коли з тобою, мій господине, говорять, ніхто в очі не дивиться. Бо чаклунам не можна в очі дивитись — вони всю твою силу вип’ють… А ще в тебе, мій господине, є чарівний камінь і ти ним чаклуєш!…
— Молодець! Це є твої сили — дивитись і бачити! Але не треба слова про чари говорити… Зі словами чари пропасти. І не будуть тоді тобі удачі і всякі щастя…
Півник це затямив. І більше вони ніколи про чародійство не говорили. І чари не порушились!… Бо тільки чари могли врятувати їх у цій неймовірній подорожі в Золоті Обези!
Дива й чародійства почались з ними зразу ж після розмови про чаклунство. Не допливаючи до Порогів, вони завернули в одну з лівих Дніпрових приток. Вода протікала проти їхнього руху. І швидкість дуже зменшилась. Та не через супротивну течію, як з обережності. Щоб бува не пробити де дно об затоплені дерева. Та ще й доводилось спинятись час від часу і сходити на берег. Залазити на дерева та визирати — а чи немає де печенігів?
Знали, що печенігів побила пошесть і розпорошили сусіди. Та ніхто не міг сказати, чи всі вони щезли. Тому вої вдягли панцирі і кольчуги, насунули шоломи, підперезались мечами. А що найлегшим на човні був Півник, то він став головним дозорцем. Залазив на таке високе гілля, яке б і кота, здається, не витримало. Та і на лівому березі, і на правому крім табунів тарпанів, величезних зграй стрепетів та безлічі прудконогих сайгаків малий нічого не зауважував…
Зрештою річечка стала така вузька, що весла довелось покласти на мостини, а взятись за жердини і штовхати човна все вперед і вперед, до витоків річечки на північному сході.
І річечка скінчилась. А човен уперся обома бортами в піщані береги. Залога зразу ж розділилась на три. Одна вивантажувала все начиння на берег. Друга, на чолі з Варягом, споряджала п’ять осей міцними набірними колесами не нашої роботи. Дядько Півень спитав у Варяга:
— Щоглу складемо на човна?
— Ні, щогла стояти. Малий твій сидіти птахом на вершок і бути рух бан! Стежить небезпеку в степу!
Третя залога відійшла на переліт стріли і поклала стріли на тятиву. Ось з колесами, зрештою, було споряджено. І ось тоді почалось найголовніше дійство. На свист варяга всі кинулись до човна і потягли його на берег. Там, підставляючи бруси, підважуючи жердинами, тягнучи за линви, почали насаджувати човен на осі з колесами.
Порожній човен рипів, потріскував, на кожний дотик гудів, як велетенське барило. А що варяги були справді вправні моряки, хитруни та майстри блискавичного нападу, то, певно, що й казанок не закипів би, як човна поставили на колеса. Навіть дядько Півень з Варягом люшні приладнали. Вмить завантажили човен.
— Швидки на щоглу! Алле! — крикнув Варяг і махнув рукою.
І поки малий дряпався на верх щогли, всі воїни зачали пхати човна. Не жаліючи ні рук своїх, ні хребтів! І то в повнім обладунку, при мечах, луках і колчанах, а за спиною висіли круглі розписні щити.
Тягнуть, пхають човен, а самі все крутять головами на всі боки — небезпека тут може сховатись у кожнім кущі, у кожній бур’янині. Малому добре видно було все довкола. Та триматись на вершку щогли не весела забава. Човен рипів, гудів, потріскував. Хитався з боку на бік, перекочуючись по бабачиних норах. Малий часом зиркав униз. І з острахом спостерігав, як борти човна вигинаються, як рухаються і скриплять беседки і соваються туди й сюди мостини.
Варяг справді був чаклуном. Підвів голову і заспокоїв малого:
— Не мертвись! Човен шитий міцний дуб, кращий корінь ялини. Мащений жиром тюленя. Все тре б’ян!
Коли вони опинились на найвищому груді узвишшя, малий таки побачив щось. Воно було майже по ходу їхнього човна. В зеленій опадці зблиснули два плеса невеличкого степового озерця, чи може здоровенної калюжі. І між купинами кущів наче рухались людські постаті.
Півник хотів краще роздивитись, що там діється, а тоді вже сповістити Варягу. Та Варяг сам спитав знизу:
— Що ти бачити? Так?
— Ага! Там за деревами вода. Коло води ходять наче люди.
— Покажи напрям!
— Он там! — показав малий рукою майже в тому напрямку, куди котили човен.
Варяг крикнув придушеним голосом. Тепер і лучники кинули стріли в колчани, а луки в налуччя. Всі вчепились у човен і щосили попхали вперед.
Півника хитало і гойдало з боку на бік, але він міцно тримався і тепер геть не було страшно.
Тут наче виринув з ряду воїнів найменший із них — дядько Півень.
— Слухай всі! Ліва рука — всі до бою. Половина правої руки до лівого боку. Гальма напоготові!
Дядько Півень вихопив з-за пояса мідну булаву і почав нею показувати, кому з варягів де ставати. І зразу ж варяги лівої руки разом з дядьком Півнем побігли до зеленої опадки.
Малий бачив зі свого сідала, як у високих хвилях тирси поспішають воїни у сірих лискучих обладунках. Часом спалахувало, мов блискавка, лезо меча. І далі знов все поглинали хвилі високої поруділої тирси. Човен поволі наближався до зеленої опадки.
І ось, нарешті, човен порівнявся з тим захистком. Ніякого галасу, рейваху з-за кущів не чулося. Саме це й занепокоїло Варяга. Він підставив під колеса гальма і крикнув всіх до зброї.
Заблищали вирвані з піхов мечі, мальовані щити з-за спини опинились на лівих руках. З-за кущів розлився шалений свист! І Півнику відпустило — так свистів лише дядько Півень.