А веслярі-воїни невпинно гребли, то схиляючись, то розгинаючись, наче пов’язані однією шворкою.
І так і вдень, і вночі. Одні веслують, другі чи сплять, чи просто лежать на лахах поверх мостин. Вдень, коли вилітали на всіх веслах посередині Дніпрового плеса, їх звеселяв Півник. Мов куниця видирався вгору по вантах на вершок щогли. Вмощувався на рею і, тримаючись за штаги, співав веслярам пісні. І ті, що чув від когось, і ті, що сам складав. Спускався на штагах униз головою, обхопивши ногами товстенну линву. Просто летів униз, аж долоні собі обпікаючи об канати.
Дядько Півень жартома давав йому по шиї і, сміючись, говорив:
— Ну й брехунчик! Ну скоморох, та й годі! І де ти так швидко цих пісень навчився? У своїх друзяк-скоморохів?…
В один день Варяг взявся за цікаву справу. Сів при вході в намет під щоглою, поклав собі на коліна коротку липову дошку. З дошки стирчали дві широкі шкіряні петлі. Поруч на лаві в козубі в нього чого тільки не було —дощечки, полянічки, різаки, тесла великі і малі, сверло, дротини і ще й брусок золотавого зернистого каменю.
Варяг закасав рукава рудої вовняної сорочки. Малий аж крикнув — від зап’ястя до ліктя і далі вся шкіра Варяга була в густім плетеві синьо-зелених візерунків.
Хоч як вправно, злагоджено не гребли варяги, проте човен добре похитувало. Та Варягові це було байдуже. Він спокійно обстругував коротким різаком шматок твердого грушевого окоренка. Бо руки його міцно тримались в петлях на дошці. І нікуди не ковзались і не сприскували з колін.
— Що ти робиш, мій господине?
Варяг повів білими очима на хлопчика і впірив у нього чорні крапки зіниць.
— Тобі сарацинів самостріл.
— Мені? — ще більше здивувався Півник.
— Тобі. Ти будеш стрілець ворони.
— Для чого мені ворони?
— Соколи їсти ворони.
— Слухай, господине! Є ще скільки курчат.
— Треба переміни соколи. Одна їжа всякий день — то сокіл хворий!
Так як говорив повільно, так і різав і довбав дерево Варяг. І дивно було, що не дивлячись на таку неквапність, робота у Варяга просувалась навдивовиж швидко!
Коли вже малий добре запізнався із Варягом, він не побоявся спитати:
— Слухай, мій господине. Чому роботу ти робиш поволі, а все виходить дуже швидко?… Я б так поволі не зміг…
— Тому, що я роблю перше тут, — Варяг тицьнув себе пальцем у тім’я, — без рук. А другий раз все робить рука. А голова просто пильнує рука…
І Півник це собі добре затямив. І потім, перш, ніж братись до якогось діла, намагався уявити собі, як то він буде вести справу від початку до кінця.
А самостріл Півникові Варяг спорядив за один день. Вранці взявся — при заході сонця викінчив. У двох стулках ложа видовбав кругле гніздечко. Вставив туди дерев’яну кулю — "горіх". На горіхові вирізав дві зарубини. Одна для тятиви, друга зарубина для сталевої пружини. З’єднав стулки ложа і закріпив їх дерев’яними цвяхами. До передка ложа приладнав петлю шкіряну. В отвір свердлений заштовхав короткий лучок. Та найголовніше — на верху ложа закріпив коротку трубку з якогось дивного очерета. Товстенного та міцного, наче волов'ячий ріг. Поманив хлопця пальцем.
— Це самостріл сарацинів. Хитра штука сарацинів. Їх землі — дуже бідні деревами. Вони арбалет роблять стріляти і стріли, і сухі глиняні кульки!
Варяг натяг тятиву самостріла і вклав коротеньку стрілку (не довше його великого пальця). Підняв до очей і натис на кінець пружини. Клацнув "горіх", і стрілка із чмоканням занурилась у щоглу. Хлопчик метнувся до щогли та не зміг видерти стрілку із деревини. Півник повернувся до Варяга і попросив дати і йому стрілку.
— Спочати напнути тятива, тоді класти стрілку чи глиняну кульку.
Малий затис стрілку в зубах, нахилився і поставив ногу в стремено. Обома руками вхопився за тятиву і щосили потяг угору. Йому здавалось, що в нього хребець трісне. Але напнув товстенну тятиву на зарубку "горіха".
Віддихався, підвів ложе до плеча, вгамував подих і натис на пружину. Дзень! "Болт" вп’явся впритул до Варягового "болта".
— Хто тебе вчив цілити ціль?
— Ніхто… Я сам… Я дивлюсь, як інші ціляться.
— Добре! Ще на "болт"! Клади болт у дірка.
І цього разу всадив болт впритул до першого. Дав Варяг третього "болта" Півникові. І коли й цього разу Півник поцілив поруч своїх "болтів", Варяг вперше за всі дні широко посміхнувся.
Наступного ранку, тільки сонце з туману вискочило, малий побачив зграю ворон. Роздзьобували якусь здоровенну снулу рибину. Малий схопився за самостріл. І, напружуючись з усіх сил, напнув тятиву. Не віддихавшись, звів самостріл. Та й почав цілитись. Але вершок "горіха" ніяк не суміщався. Та й залога, що взялася за весла після сну, ще не розпрацювалась. Тому й човен не йшов рівно. З-під своєї шкіряної шапки за всім уважно споглядав Варяг.
Малий ніяк не міг прицілитись, а човен ось-ось промине таку близьку відмілину.
Варяг щось сказав веслярам і обернувся до малого. Та малий на це не звернув уваги і не помітив, що гребці враз підняли весла і човен пішов рівно і безшумно.
Це й злякало ворон, і вони з криком знялись. Та пізно! Малий натис на скобу пружини. Ворона з розчепіреними крилами впала на тверду смугу піщаної ріні.
Малий відкинув самостріл і стрибнув через борт у воду. Варяг знов щось сказав і молоді воїни затабанили. Навколо лопатей весел забурулилась вода. Не дивлячись на одяг, малий швидко повернувся до човна з вороною в зубах. Йому подали весло. І по веслу він видряпався в човен.
Коли малий подав ще теплу ворону соколятнику, він тихцем перехрестив її і тільки тоді почав годувати соколів. За Півникову влучність і рішучість його ніхто не похвалив. Ніхто й не повернув голови, щоб подивитись, що він робить.
Веслярі знов взялись до роботи і здавалось хвиля перепочинку налагодила їхні дії. І далі вже човен йшов, наче стріла.
Що малий ні разу не схибив, то всі впевнились, що справді Варяг-чародій заговорив і самостріл і Півникову руку.
Малий думав, як і всі кияни, що всі варяги — німці. Та він підслухав, як одні з них розмовляли дивною мовою, наче нашою, тільки якоюсь перекрученою. Ці троє молодих варягів виглядали як і інші воїни — високі, дужі, русоволосі та синьоокі. Говорили вони, що Дід, так вони звали Варяга, уподобав собі малого за наступника. Тому і арбалет йому заговорив і руку зачаклував. Бо хіба ж може отой мізерний вишкрябок сам стріляти так несхибно. Жодного разу не схибив! Малий тоді і спитав Варяга: