Бовкали дзвони і в ближніх церквах.
Не гаячи часу, Півник по частинах видлубав монети із глечика і опустив за пазуху. Важким холодом вони вкололи шкіру живота та грудей.
Глечик, намисто і блакитну підвіску він поклав на дно розколотого дупла.
Йому так хотілося роздивитись усі монети.
Але треба поспішати! Півник просто біг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калікам убогим.
Тільки хто воно приходив напереденні?
Той бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось із лісових богів? Але яка турбота лісовим богам до понівечених, упосліджених, покинутих усіма калік? Ні, певно, що це таки був дядьків бог. І це він виказав Півнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жодній монеті немає знаку хреста, знаку нових богів. А може, Півник просто не роздивився.
Малий не втримався і видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, і на ньому зблисли риски і позначки, наче шашелеві ходи на старій дошці.
У роті у Півника пересохло, серце калатало, а у вухах всі бадьорі звуки суботнього ранку піднеслись до такої сили, що здавалось, навколо вчорашня буря гримить.
Сталося так, що коли Півник витяг першу монету і подав найближчому жебракові, крізь розчинені врата храму вибухло врочисте "Алілуйя, алілуйя, алілуйя!" — радісне, врочисте і нестримне.
Ця мить поєднала і сонячні промені, і ангельські голоси хору, і радість від здатності дарувати, дарувати іншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зігрів, освітив, заполонив усе єство хлопчика.
Він наче не йшов, а наче плив над мармуровим хідником. Ось він підлітає, підпливає до наступного каліки, подає йому блискуче кружальце.
Каліки тягли до нього розкриті долоні. Та ось він побачив, що вже вони тягнуть до нього скрючені, мов пазурі звірині, пальці, хапають його за холоші, за поділ сорочки, за пояс. Ось він зависає в повітрі. А вони його тягнуть униз і униз, і щось обривається, і він летить униз, униз до розчепірених безжальних пазурів.
Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах іскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою…
Півник плив, то в гарячих, то в холодних струменях і розумів, що спить. Ось йому стало видно — до його лави підходить той хтось у золотавім одязі променистім і протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, — сів на лаві. Розкліпив повіки — над ним у світлій рясі, залитій золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустріли першого разу.
Півник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де він опинився… Та гострий біль пронизав йому шию.
— Ой! — не втримався хлопчик.
— Потерпи. Ще довго болітиме. А знаходишся ти в моїй келії. При храмі Богородщі. Мене ти впізнаєш?
— Впізнаю. Ти попин. Ти стерлядь із Подолу тягнув.
— Все так. Тільки годиться мене звати — отець. Отець Онуфрій.
Півник подумав: "Та який ти мені отець? Ти просто попин".
— Їсти хочеш?
— Хочу.
— Треба відповісти: "Так, мій отче!" — Півник здивовано вирячив на нього очі, але, добре усвідомлюючи, що він у владі цього попина, тобто "отця", вирішив за ліпше підкоритись.
— Так, мій отче!
— От і добре! Сідай до столу.
На столі поруч із накритим гарячим горщиком пишний буханець хліба-загреби, дві дерев’яні ложи, ніж і на дерев’яній таці біла редька молода, молода цибуля з пір’ям і часник. І ще стояв на столі берестяний коробок із суницями.
— Ти, сподіваюсь, хрещений у православну віру?
— Авжеж! — бадьоро відповів Півник і, згадавши, додав. — Так, мій отче!
— Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: "Отче наш, іже єси на небеси… Да святиться ім’я Твоє, да приідеть Царствіє Твоє…"
Півнику було радісно повторювати незвичні і врочисті олова. І хлопчик їх просто виспівував за чорнобородим попином…
По молитві, проказавши: "Господи, благослови!", попин насипав собі і хлопчикові в миски осетрової юшки, відломив по щедрому шмату хліба. Юшка з головизни була така смачна, духовита і гаряча, що Півник не міг себе стримати і голосно сьорбав, обсмоктував хрящі та плямкав губами. І на стіл крапав з ложки… Попин зауважень не робив, лише стиха посміхався у свою розкішну бороду.
Після обіду попин почав Півника випитувати все-все про його дядька і про нього самого. Про всі біди Півник переповів. Лише змовчав, що живе у скоморохів на Подолі. Що попини люто ненавидять скоморохів та лицедіїв, і волохів, і чарівників, добре знав.
— То ти кажеш, твій дядько ревний християнин і весь час на службу ходив, свічки ставив, на церкву жертвував?
— Так, мій отче!
— Ну, тоді помолимося разом за його безпеку. Повторюй:
"Скоро предварі, прежді даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам, Христе Боже Наш, погубі хрестом Твоїм, борющие нас…"
— Тепер ти можеш іти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай — ти впав у гріх гордині. Бо ти вирішив обласкати тих, кого Бог позначив убогістю… То ангел тебе випробовував. Він тебе привів на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зі сріблом та злотом до храму і збагатити його скарбницю, щоб на ті монети святі отці прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаяніє жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумінню. І вийшло — спокусив убогих та ницих!… А спокусити жебраків — великий гріх! Зрозумів, мій сину?…
Півник тоді нічого не зрозумів. Йому тільки нестерпно хотілося до скоморохів, до веселого Ходи і похмурого Реп’яха. І він подивився в очі чорного попина.
— Так, мій отче! Іншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як із ним чинити… або… або зразу віддам до храму…
І раптом, сам навіть не знаючи, чому, спитав:
— А чого ви всі, попини — чорні? Ви всі греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?
— У мене батько був гречин. Його з іншими отцями до Києва привіз у вірі людей наставляти сам Володимир… А мати моя — із цих земель.
— Так ти, як і Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як і в тебе, батько попин,… тобто святий отець, — виправився миттю Півник.
— Мій батько був чоловік учений і благородний. І з моєю матір’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвіса, про якого ти сказав, зачатий у блуді і рабстві, і вихований у мерзоті. Бо хто його батько — чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає і сама його матір! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Гріховодник і содоміст, зрадник і злодій! Підла, підла личина! Коли цей смрадний пес був тут, він мене утискав і не давав служити Богу і людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, греків, немає довіри… І знов я змушений…