— Ти, діду, так гостей частуєш, ніби ти отаман. Хто знає, який заробіток буде завтра на базарі.
Півникові від сорому, що про нього таке виговорюють старій людині, та ще за столом, шмат застряг у горлі.
— Коли я помру — хто вам усім гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярів? Хто в таке кодло піде? Гуслярі хороші не люблять сріблом ділитись.
— То ти його збираєшся вчити? Скільки років ти сам вчився? Скільки років витратив?
— Оце вже не твоє свиняче діло! Мене не було кому вчити. А його — я вчитиму!
Півникові аж серце закалатало від радості, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
Після цієї короткої сутички за столом на Півника вже ніхто не звертав уваги, не зиркав, що він на дурнячка у них хліб їсть.
А коли Лют пробудився, то його зразу Півник попрохав, щоб він кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
— Ну й забувака ти! Я ж тобі вже казав, що він жив у нас, а потім пішов на Житній базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зі всього Подола збігаються.
Півник сперечатись не став, але зрозумів — Лют бреше йому і не мигне.
З того дня сивобородий старець, може, по півдня навчав Півника. Сідали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
Коли старезний гусляр бачив, що Півник стомився, він говорив:
— Щось у мене пальці зомліли… Що то значить старість. Піди, Півнику, піди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Він хоч брехун великий і хвалько, але ножа кидає добре… Я, коли із Святославом ходив, дуже мене ніж виручав. Якось на мене печеніг з булавою напав, а я метнув ножа — точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!…
Старий піднімав над дзвінкими струнами вузлуваті тремтячі пальці.
— Йди, йди Півнику! Ніж — зброя найперша! Без ножа чоловік ніщо! Хто б він не був — чи смерд, чи городянин, чи боярин! Ніж тебе порятує скрізь і завжди — і вночі, і вдень, і за столом, і в ліжку…
— А я ножа пообіцяв Люту, якщо він навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?…
— Не переймайся. Якщо ти ножа свого віддаси Люту, я тобі свого подарую. Він із далекої агарянської землі.
І білоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою і широким лезом. Зачепив товстим нігтем блакитне лезо, і почувся звук дзвінкий і чистий, наче срібний.
Гусляр дотримав слова і віддав Півникові ножа саме тоді, коли всі лаяли Півника і кепкували з нього.
Тільки гусляр-дідусь сміявся.
— Та чи ви показились — з-за чужого срібла перейматись. Може то його господь бог випробовував?… Давай, дитино, гуслі настроїмо, якщо пальці не болять.
— Та ні, вже не болять, — озвався Півник, а думкою до тієї суботи повернувся. У п’ятницю вони ходили на Подільське торжище. Грали, гроші заробляли. Тут щоп’ятниці був ярмарок. Повертались опівночі. Після спекотного дня задуха була страшенна, і старий гусляр просто умлівав від болю в серці. Спадаючим голосом благав господа дати йому побачити схід сонця. До подвір’я його тягли під руки, бо ноги вже не тримали старого.
І саме тоді завили вітровії над Верхнім Містом, засвітились незліченні зміїсті спалахи. Земля й повітря здригнулись від громовиверження.
Обернувшись до старого, Півник побачив при блакитному сполоху — старий оживає! Дихання його вирівнялося і він починав зводитись на лікті.
Хлопчик зрадів і, незважаючи на страшний гуркіт грому і сліпучі блискавки, примостився на лаві і миттю заснув.
Потім наче на світанні хтось підійшов і збудив його від липучого сну. Єдине, що він міг ствердити потім — одяг у того, когось, був наче золотавий.
Півник протер очі. Двері відхилені. І крізь двері, і крізь вікно вливалося холодне вологе повітря.
Ще раз протер очі. Біля лавки ніхто не стояв — всіх поборкав нестримний сон…
Потім він ніколи так і не зміг усвідомити, чому саме він пішов нагору до Десятинної, а не до Іллінської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видіння — коли воно добре — поскоріше збулось, а як погане — щоб не збулось.
Та двері храму зачинені. Занадто рано.
Тільки на мокрі, мармурові плити виповзли каліки. Знов, як і тоді, першого разу. Півника охопив розпач і жах при спогляданні людської біди. Не зміг більше стояти на видноті і кинувся тікати від храму. Побіг крізь браму, бо вже у Верхнє Місто заповзали валки з вантажами.
Спочатку Півника потягло до їхньої істобки. І знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це він полишив холопів у біді, а сам по-зрадницькому втік.
Від такого почуття він зовсім знітився, і вирішив повернути до міста.
Нараз подивився праворуч, де на схилі гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.
Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною, наче жовтий риб’ячий зуб, і тільки вгорі відходила на бік могутня крива гілка зелена. А вся крона, і друга половина, більша, лежала внизу за багато саженів від пня.
При основі уцілілої гілки з розщепів деревини наче визирав зелений горщик.
Не роздумуючи, Півник помчав по мокрій траві, що холодом обпікала ноги.
Обережно, щоб не поранитись об гострі пласти деревини, що стирчали лезами ножів, поліз він угору.
Дряпався вгору поволі-волі.
Ось і гілка. А в її основі тепер розкрилось дупло старе, і від нього стирчали на всі боки велетенські скалки деревини.
Зелений горщик був цілісінький.
Півнику здалося, що він не дочекається, поки дістанеться до землі і там вже розкриє горщик.
Тому він не став злазити, а отут, на рипучій гілці, відколупав ножем просмолену затичку.
В обличчя йому бризнуло сонце, відбите від білих і жовтих кружалець монет, заіскрилось вогняним полиском камінного намиста, засяяло на маленькій блакитній оздобі, по якій розпустило свої вибагливі віття-візерунки Дерево Життя.
— Ось чого до мене приходив…, — уголос промовив Півник, та не скінчив, бо не знав, як те видіння назвати. — І не сказав мені, — зашепотів хлопчик, розглядаючи самоцвіти і блакитну підвіску із золотим Деревом, — що мені з цим усим робити?… Ой, а я дурний! — майже прокричав Півник. — Та це ж подарунок ковалевій доньці!
Тут він на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвін. "До заутрені кличуть!"