— Пускай!
— Бач, який хитрун! — зашепотів Півень небожеві. — Виганяє худобу на пасовище і кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навіть на кузні хрест вирізано!
— А це допоможе?
— Коли допоможе християнська молитва… А коли буває і поганський заговір.
Дядько підвівся, наказавши Півнику сидіти і не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. Потім щось перейшло з рук дядька до рук коваля.
Кузню коваль відімкнув довгим ключем.
Вийшов із кузні коваль у шкірянім лискучім фартусі. Він ніс повну жменю жевріючого вугілля.
Як Півник те побачив, йому аж п’яти запекло.
Коваль висилав жарини в купу вугілля.
Дядько вхопився за важіль міха, щосили потяг.
Фуркнув міх, злетіла хмарка чорного пилу, і чорне вугілля почало жевріти. Потім полетіли іскри, знялась хмарка вугільної куряви.
Коваль всунув крицю до горна. І вона почала набувати кольору, розквітати сяйвом.
Коваль ухопив щипцями смугу і передав Півневі. Поставив зубило на смугу, ударив молотом і розсік смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпікся до білого, коваль вихопив його і кинув на ковадло.
Знов тримав дядько Півень, а коваль почав той шмат кувати, загинаючи навколо залізної палиці.
Смуга сходилась своїми кінцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зігнуту смугу, пішов до зруба. І щось там довго колупався з нею.
Півник хотів туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"
Вийшов коваль із залізом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кінці сходилися.
Коли мастило трохи підсохло, вони удвох із дядьком поклали в горнило метал і заходились щосили, в чотири руки, надимати міхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тільки здіймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злітати іскри, та такі сліпучі, що аж в очах боліло, він ніби повеселішав, І згадав про малого.
— Оце варимо крицю, — пояснив він, — щоб не було шву видно, а тоді докуємо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетіла глиняна шкаралупа і окали, і хлопчик побачив залізо, блакитне суцільне залізо, наче й не було склепане з двох кінців.
Малий із захватом дивився, як коваль вирівнює обух, кує-відтягає вниз лезо сокири.
Загартовував у цебрі з якимись настоями. Бо зашипіла, забулькала вода і по кузні розплився запах їдкого зілля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Півень, відвернувши лице від густого потоку іскор, що виривались з-під заліза.
Якраз, коли коваль відкладав сокиру, щоб перепочити, із садиби вийшла і наблизилась до них чорнобрива дівчинка. Ще без запліток, лише в самій сорочці, без фартушка навіть, тільки крайкою підперезана. Напівдівка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострі груди. Вона була дивна — волосся біле-біляве, аж жовте, як золотий цвіт кульбаби, і чорні, геть зрослі брови на смаглявім обличчі.
Вона принесла батькові короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала ніби на якійсь невидимій межі і чекала, коли підійде її батько і все забере…
Вона пильно розглядалася на Півника.
Коваль подивився по черзі на малих і з усміхом спитав у доньки:
— Що ти на нього заглядаєшся? Він — малий.
А дівчинка відкинула з очей пасмо золотого волосся і впевнено, беззастережно відповіла батькові:
— Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Півня.
— Ти його собі вподобала? Чого?
— Бо він хваткий і везучий, — ані трохи не застидавшись, відказала дівчинка батькові.
Батько їй нічого не сказав, і вона мовчки повернулась і почала підніматись піщаним схилом.
Вже вгорі вона обернулась і всміхнулася Півнику, поправила волосся, що лізло їй в очі, і враз ніби крізь землю провалилася.
Коли сьорбали житній кисіль і жували чорний черствий хліб, Півень і коваль жартували над дітлахами.
А Півник все думав своє: "Певно, не тільки коваль чародій, а чародійством відає і його мала донька. Не інакше, що мала чародійка! Бо звідки їй знати, що мені поталанило, казково пощастило, і я поїду з дядьком до Києва?!"
Наконечник рогатини, що був ніби здоровенний ніж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало — зварення рурки для держака.
ЧАРІВНИЦЯ
Дядько Півень у кузні насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвінкого ратища.
І хоча коваль зробив і рогатину, і сокиру найкращі, однак до себе в садибу до трапези не запросив.
Значить, вважає, що Півень уже сторонній, невезучий. І з ним немає чого знатись.
Небіж теж це зрозумів, але боявся спитати дядька Півня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. І поволі-волі звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зібрався на потаємне полювання в нетрях.
Але коли вони двічі поминули лося з молодими рогами, він зрозумів, що вони йдуть до Священного джерела.
Туди все поривався дістатись піп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та ніхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо він не з деревлян був, а із старих християн, що ще при княгині Ользі одержали тут маєтності.
На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, коли вони опинились на смарагдовій галявині, залитій золотим промінням.
Було чути, як десь у дубовім густім верховітті стогне дикий голуб.
Протарабанив двічі по сухому сукові дятел, і більше ніяких звуків.
На тій галявині було вільне місце, і там грало блакиттю малесеньке, зовсім малесеньке озерце.
Малий хотів спитати дядька, як оце він, що весь час молиться християнському богові і знає більше за інших молитов, прийшов сюди до святого поганського джерела. Як же він може молитись Берегині і Роду великому, і всім Роженицям?!
Більше птахи не обзивались, і тепер тишу перебивав лише плюскіт джерела, що випливало з-під величезної гранітної брили і впадало в малюсіньке-премалюсіньке озерце з кам’яними берегами.
Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколішки і звів угору руки з благанням до Берегині.
А тоді кинув у смоляну глибину озерця маленького кістяного коня.