Півник підтюпом пострибав за ним, тягнучи на плечі заступи, молоток і гострий кийок для подрібнення руди.
Під легким павітром над ними шелестіли молодими листочками берези.
А крізь аромат квітів на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.
Небавом перед подорожніми відкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то курені, чи то копиці сіна.
Одні високі гостроверхі вибудови горіли червоним полум’ям і чаділи чорним димом, другі були огорнені сивим прегустим димом, зовсім чорні копиці чаділи тонесенькими цівками диму.
Люди були біля довгої будівлі.
Люди переливали дьоготь із невеликого барила в діжку і ставили на колу.
Дядько полишив Півника з вантажем і рудою під великим деревом у мерехтливому блакитному затінку.
До дядька з риканням кинулись здоровенні пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагідно проговорив, і вони до нього зразу ж привітливо замахали кудлатими хвостами.
Поки дядько розмовляв із старшими робітниками, інші вуглярі ставили новий конус із дзвінких дубових болонків.
Дядько з вуглярами у приязні. Йому, вправному мисливцеві, вдавалось без усяких слідів брати дичину з князівського лісу, з боярського гаю. І він здобиччю ділився з робітниками.
Приязні вуглярі насипали дядькові цілий міх дзвінкого та легкого дубового вугілля.
Дядько та небіж довго не затримувались у вуглярів, а поспішили до рудного яру.
Яр починався за сільським валом. Там люди брали глину, що тільки тут виходила серед пісків та торфовищ нагору біля їхнього села. Тут всі варили крицю для власних потреб.
Тут було чимало покинутих домниць різного розміру. Одна невеличка домниця була згори розламана, і дядько її загодя підмазав, підрихтував.
А тепер він швидко заповнив усю домницю вугіллям та рудою, пересипавши їх шарами.
Як заправив і замазав домницю, то сіли попоїсти, бо вже смоктало й різало в кишках, так їсти хотілося.
І були хліб-загреба з попелом на поді та розварені тогорічні гриби, смачніші за святкові наїдки.
По їжі дядько відійшов набік, повернувшись до болота, вклякнув на коліна. Читав таємний заговір на добру крицю. Так говорили всі люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали і церква, і княжа влада.
По молитві Півень витяг із короба міхи і приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домниці, і нав’язав до палиці камені-важелі.
Ось затис Півень лівицею гриб-трутовик і кремінь жовтий, наче восковий. Змах правиці, удар смужкою криці, червоний рій іскор. Далі диміння берестяної смуги.
Ось і вугіль зачервонився в домниці. Швидко забив отвір глиняним здоровим чіпом, примазав густою глиною і вхопився, потяг за ручки міхів.
Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим щоб притискувала міх, і повітря з нього щоб вийшло.
У домниці, в глибині її нутра почали народжуватись якісь непевні звуки. Щось там ніби схлипувало, булькотіло, кахикало. А з горішнього отвору виривався сніп іскор, сльозився прозорою смужкою чад.
Домниця розігрілась так, що навколо пашіло жаром, і мокре від поту волосся вмить просихало.
Від небувалого жару свіжа глина пішла павутинними тріщинами, і з них тягло кисло-солодким чадом.
Півнику запаморочилось у голові.
Дядько відтяг його набік, лаючи себе за необачність, і зразу ж заходився гнати обидва міхи.
Малий поступово на прохолодному вітерці, що повівав від лісу, отямився від чаду. Тільки сили не було ніякої в м’язах.
А дядько все бігав від міху до міху і щосили вдував повітря в розпечену, що аж світилася рожевим, домницю.
Коли дядько зауважив, що через отвір не вилітають вже вогненні зірочки — вирішив: час кінчати.
Довгою гострою на кінці дубовою жердиною довбонув Півень у глиняну замазку. Палиця зайшла, він крутонув нею і вивернув назовні глиняного чопа. З отвору, бризкаючи вогненними краплями, вилився шлак. На повітрі він почав темніти і швидко густіти.
Дядько сидів неподалік домниці. Добре було від її тепла. Вона, здавалось, і не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька і зразу заснув.
За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспівали перші півні.
Старший прикрив свитою меншого і заходився все приводити до ладу начиння, їжу, одяг, а тоді й коло домниці заходився.
І нарешті-решт дістався до нестерпимо гарячої криці. Вона застигла на дні ніби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз у воду рукавиці, обпалюючи вуса та коротеньку борідку, Півень видобув на гору темно-блакитну крицю.
Кинув крицю на один із великих каменів, що виростали тут із землі, і заходився відбивати молотом, поки вона геть не затверділа.
Від гуркоту малому сон відлетів умить, і він схопився на ноги.
— Давай, допоможу! Давай!
Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипців малому і заходився обіруч гатити по криці.
Після кожного удару криця підскакувала разом із щипцями, і хлопець теж підскакував.
Дядько досить швидко вправився з проковкою, і товстий оладок криці перетворився на сіро-синій брусок металу.
Була вже глибока ніч, як вони підкріпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Півень,
Іти до коваля вночі вони не наважились і продрімали біля домниці.
Запугав пугач у сосновім лісі, і після того вони вже не проспали півнів.
Пішли піщаним белебнем до піщаного яру.
За гостроверхим тином село досипало останні хвилі, додивлялось останні миті снів.
Далеко за сивим житнім полем чорнів ліс, над яким згасали останні зірки.
На узліссі хрипко і сумно, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.
Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. На всяк випадок — щоб із кузнею не вигоріло все село.
Кузня стояла нижче, в яру, окремо від садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох боків. А вгорі — завіса з розколотого лемеху. Усередині все ретельно обмазане грубим шаром білої глини.
Правда, по роках біла глина просякла кіптявою, димом і зробилась геть чорна, як глупа ніч.
Коли дядько з небожем досягли самої кузні, вгорі над ними зі скрипом розійшлися стулки воріт, і з’явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткій літній свиті. Ставши на воротах, бризкнув із чаші на корову води, а тоді сказав у глибину двору: