—/Тихіше, добрі громадяни! Йде Саймон Главер, у чесності якого ніхто з нас не має сумніву! /Послухаймо, що скаже про цей обурливий випадок він сам. '
Саймон зробив так, як його й попросили, однак розповідав він вочевидь збентежено, все посилаючись на те, що йому не хочеться, мовляв, лише задля власної вигоди втягувати місто в смертельну ворожнечу. То були, певно, якісь перевдягнені й підпилі жартуни, придворна молодь, сказав Главер, і найгірше в цьому тільки те, що тепер йому доведеться поставити на доччине вікно залізні грати — аби тим збитошникам не скортіло полізти ще раз.
— Ну, коли то були просто забави чи маскарад,—промовив Крейгдаллі,— то наш земляк Гаррі з Вінда зробив велику помилку, відтявши за такий невинний жарт дворянинові руку. І тепер на місто накладуть великий штраф, якщо ми не візьмемо під варту того, хто завдав каліцтва.
— Матір божа! — вигукнув рукавичник.— Якби ви знали про те, що знаю я, ви б не зважилися братись за це діло, як не взялися б за розпечене залізо. Та, оскільки вам таки не терпиться стромити пальці в цей жар, я мушу сказати правду. Хай там як буде, а я повинен признатися, що історія скінчилася б для мене і моєї дочки погано, якби на допомогу не нагодився Генрі Гоу, всім вам відомий зброяр.
— Не стояв збоку і я,— вкинув Олівер Праудф'ют,— хоч і не похвалюся, що вмію орудувати мечем так, як наш сусіда Генрі Гоу... Ви ж бо мене бачили, сусідо Главер, з самого початку бійки?
— Я вас побачив тоді, як вона скінчилася, сусіде,— холодно відповів рукавичник.
— Та вже ж, уже ж! Я й забув, що ви сиділи вдома, поки сипалися удари, —і не могли бачити, хто їх завдавав!
— Тихіше, сусіде Праудф'ют, прошу вас, тихіше,— сказав Крейгдаллі — йому, видно, надокучило набридливе верещання славного шапкаря.
— Тут щось не те,— промовив далі бальї.— Та я, здається, розгадав загадку. Наш друзяка Саймон, як усі ви знаєте,— чоловік мирний, один із тих, хто радше мовчки проковтне кривду, ніж попросить захисту, почне домагатися правди й наразить на небезпеку товариша чи, скажімо, сусіда. А ти, Генрі, всякчас під рукою," коли треба стати на захист міста. Розкажи тепер ти, що про це знаєш.
Наш Сміт розповів людям про все так, як воно було і як читачам уже розказано, а набридливий шапкар і тут не проминув докинути:
— Ти ж мене там бачив, чесний Сміте, правда ж, бачив?
— Та ні, сусідо, щиро кажучи, не бачив,— відповів Генрі.— Щоправда, ти чоловік невеличкий, ти ж бо знаєш, отож я міг тебе й не примітити.
Після такої відповіді всі засміялися з Олівера, але цей засміявся за компанію й собі і вперто додав:
— Я ж один із перших кинувся на поміч!
— Та невже?! І де ж ти був, чоловіче? — спитав коваль.— Бо я тебе чогось не бачив, а в ту хвилину я б віддав стільки, скільки варт найкращий бойовий обладунок, який я викував у своєму житті, аби липі побачити поруч такого бравого вояка, як ти!
— Та я стояв недалечко, чесний Сміте! І поки ти гатив мечем, кемов молотом по ковадлу, я відбивав удари решти негідників, які намагалися наскочити на тебе ззаду. Того ж ти мене й не помітив.
— Чув я, нібито колись давно-давно жив одноокий коваль,— сказав Генрі.— У мене двоє'очей, але обоє спереду, отож де вже мені було побачити, сусідо, що діялося позаду!
— А все ж таки я там був! — правив своєї майстер Праудф'ют.— І доповім панові бальї про все, що сталося. Бо ми з Генрі-ковалем перші кинулися в бійку.
— Поки що годі! — промовив бальї і дав знак майстрові Пра-удф'юту замовкнути.— Свідчень Саймона Ґлавера та Генрі Гоу досить, аби пролити світло й не на таке заплутане діло... А тепер, шановні городяни, кажіть, що будемо ро&гги. Завдано кривди й наруги всім нашим громадянським правами, і ви добре знаєте, що піти на це міг тільки дуже сильний, навіть зухвалий чоловік. Шановні городяни, вся душа повстає проти того, щоб покірно з цим змиритися! Закони ставлять нас нижче правителів і вельмож, але ж хіба ми, всупереч здоровому глуздові, дозволимо, щоб хтось безкарно вдирався в наші домівки й ганьбив честь наших жінок?!
— Не дозволимо! — в один голос заволали городяни.
Тут обличчя Саймона Главера набуло якогось лиховісного виразу.
— Я все ж таки сподіваюся,— вельми стурбовано втрутився він,— що ті люди, одначе, не мали таких злих намірів, як нам здається, достойні мої сусіди. І щодо мене, то я радо пробачив би цей переполох і тривогу в моєму скромному домі, аби лишень на наше славне місто через мене не впала біда. Прошу вас, подумайте, хто буде нашими суддями, хто розглядатиме цю справу і хто
, вирішуватиме — прийняти чи відхилити нашу скаргу. Я тут серед сусідів та друзів і можу говорити відверто. Король — хай благословить його бог! — такий кволий і тілом, і душею, що спровадить нас до котрогось із своїх вельмож чи радників, який під той час буде у нього в ласці... А може, відішле нас до свого брата, герцога Олбані, а той скористається нашим клопотанням і злупить із нас гроші...
— Ні, олбанійського судді нам не треба! — так само одностайно відповів сход.
— Або ж,— вів далі Саймон,— король, може, доручить розглянути нашу скаргу герцогові Ротсейському. А невгамовний юний принц подивиться на цей обурливий випадок, мов на якусь кумедну забавку для своїх збитошних товаришів, і його менестрелі ще складуть про нас пісеньку.
— Не треба Ротсея! Який з нього суддя — у нього в голові самі дурощі! — знов загукали городини.
Тоді Саймон, бачачи, що ось-ось доб'ється свого, трохи посмілішав, однак наступне грізне ім'я вимовив майже пошепки:
— То, може, вам більше годиться для цього діла Чорний Дуглас?
З хвилину всі мовчали. Чоловіки тільки поглядали один на одного, обличчя у всіх ураз помарніли, губи побіліли. Тільки Генрі Сміт сміливо, рішучим голосом заявив про те, що всі думали, але висловити вголос ніхто не важився:
— Як — Чорний Дуглас буде суддею в суперечці між простими громадянами міста і дворянином чи навіть, хоч це мене й мало обходить, титулованим вельможею?!. Та краще вже взяти чорного диявола з пекла! Ви що — з глузду з'їхали, батьку Саймон, що пропонуєте такі несосвітенні дурниці?!
Усі знову боязко, розгублено принишкли. Нарешті мовчанку порушив бальї Крейгдаллі. Кинувши на зброяра вельми значущий погляд, він промовив :