— Поможіть! Поможіть! На захист прекрасного Сент-Джон-стона! За луки й клинки, відважні земляки! За луки й клинки!.. Темної ночі вдираються до наших домівок!..
Його слова луною відбивалися далеко на вулицях міста, і раз у раз їх супроводили міцні удари, що ними зброяр частував — і не без наслідків — своїх супротивників. Від цього гармидеру мешканці сусідніх будинків прокидалися й вибігали на вулицю в самих сорочках, зате з мечами та щитами, а декотрі й зі смолоскипами в руках. Напасники притьма кинулися врозтіч, і всім їм пощастило втекти, крім того чоловіка, якого Генрі разом з драбиною скинув на землю. В розпалі бійки відважний зброяр схопив його за горлянку й чіпко тримав, мов хорт зайця. Решту покалічених устигли забрати з собою їхні товариші.
— Тут якась наволоч надумала порушити спокій нашого міста,— звернувся Генрі до сусідів, що збіглися.— Доганяйте негідників! Усі вони не втечуть, декого з них я покалічив, і кривавий слід покаже вам дорогу.
— Це оті катерани з гір! — загомоніли люди.— В погоню, сусіди!
— Атож, доганяйте їх, доганяйте!.. А я тут сам розберуся з цим хлопцем! — провадив зброяр.
Городяни кинулися в різні боки, вдалині спалахували смолоскипи й гучно лунали на сусідніх вулицях їхні крики.
Тим часом ковалів бранець, вдаючись до обіцянок і погроз, почав благати Сміта пустити його на волю.
— Якщо ти дворянин,— казав він до Генрі,— дозволь мені піти, і все, що тут сталося, тобі подарується.
— Я не дворянин,— відповідав Генрі.— Я Галь із Вінда, громадянин Перта. І не скоїв нічого такого, щоб мені його дарувати.
— Мерзотнику! Ти сам не знаєш, що скоїв! Та відпусти мене, і я наповню твою шапку золотими монетами!
— А я зараз наповню твою шапку твоєю кров'ю,— відказав зброяр,— якщо ти не стоятимеш смирно, як і належить справжньому бранцеві.
— Що сталося, Генрі, синку мій? — промовив Саймон, який щойно з'явився у вікні.— Я чую твій голос, та Лунає він зовсім не так, як я сподівався. Що то за галас? І чому збігаються сусіди, наче тут хто б'ється?
— Тут ціла зграя якихось волоцюг, батьку Саймон, пробувала залізти до вас у вікно. Та я, здається, таки навчу одного з них молитися богу. Ось він, я добре його тримаю, мов лещата залізо.
— Послухай мене, Саймоне Главер,— озвався бранець.— Я хочу сказати тобі кілька слів сам на сам. Визволи мене з залізних лап оцього міднолобого неотеси, і я доведу тобі, що ніхто не замишляв зла ні проти тебе самого, ні проти твоїх домашніх. Навіть більше, я скажу тобі щось таке, з чого ти матимеш вигоду.
— Цей голос я вже десь чув,— промовив Саймон Главер, який тим часом вийшов на вулицю з потайним ліхтарем у руці.— Сміте, синку, дозволь цьому молодикові побалакати зі мною. Нам нема чого його боятися, запевняю тебе. Постій хвилинку, де ти стоїш, і не пускай нікого в будинок — ні ворога, ні друга. їй-богу, цей молодик хотів лише пожартувати на день святого Валентина.
Сказавши так, старий рукавичник потяг ковалевого бранця через поріг і причинив за ним двері. Генрі стояв непомалу вражений тим несподіваним спокоєм, з яким його майбутній тесть поставився до бійки.
— Пожартувати! — повторив він.— Добрий би вийшов жарт, якби їм пощастило залізти до дівчини у вікно!.. А вони б таки залізли, коли б не той чесний і дружній голос під каплицею. І якщо то був голос і не самої благословенної святої (зрештою, хто я такий, щоб сподобитися її уваги?), то там він однаково не міг пролунати без її дозволу й згоди, і за це я обіцяю поставити в її храмі воскову свічку, завдовжки як оцей мій ніж... Шкода тільки, що замість нього зі мною не дворучний меч, ним би я краще прислужився Сент-Джонстону й провчив би тих негідників... Бо цей короткий ніж — гарна, звісно, цяцька, та вона більше годиться для хлопчачої руки, ніж для чоловічої. О, старий мій дворучний Трояне, якби ти був тої хвилини в моїй руці, а не висів удома над ліжком, ноги того нечестивця так легко не винесли б його тіла з бойовища... Однак сюди йдуть люди зі смолоскипами й оголеними мечами... Агов, стійте! Ви за Сент-Джонстон?.. Якщо ви друзі цього прекрасного міста, то вітаю вас!
— Не пощастило нам на ловах,— сказали городяни.— Добігли по кривавому сліду до домініканського цвинтаря, а там сполохали ^серед могил двох чоловіків, які підтримували третього,— либонь, того самого, котрого ти, Гаррі, позначив своєю міткою. Не встигли ми наздогнати їх, як вони добігли до бічної хвіртки й подзвонили у дзвін притулку... Хвіртка відчинилась, і ті троє ввійшли в неї. Тож тепер вони в надійному Сховку, а нам доведеться вертатись у прохололі постелі та зігріватися.
— Та вже ж,— зітхнув один із переслідувачів,— у благочестивих домініканців біля монастиря завше чатує котрийсь із побожних братів і щомиті ладен відчинити двері притулку кожній нещасній душі, що попала в біду й прибігла просити захистку в святої церкви.
— Еге ж, якщо та скривджена бідна душа має чим заплатити,— промовив другий.— Та коли вона воістину бідна не тільки духом, а й гаманцем, то стоятиме під дверима доти, доки її схоплять гончаки!
Третій, що, присвічуючи собі смолоскипом, довгенько придивлявся до землі під стіною, підвів урешті голову й забалакав. Це був жвавий, спритний, доволі товстенький і невисокий чоловік на ім'я Олівер Праудф'ют, досить заможний ремісник і один із старійшин шапкарського цеху. Певно, саме через це й розмовляв він як людина вельми шанована.
— А ти б нам не сказав, бравий Сміте (тепер, коли вулицю осяяло світло смолоскипів, вони впізнали один одного), що то за люди здійняли в місті бучу?
— Ті двоє, котрих я побачив спершу,— відповів зброяр,— були, як мені здалося, в горянських плащах.
— А схоже на те, схоже,— озвався, похитуючи головою, один із гурту.— Просто ганьба: в мурах міста ніяк не позакладають проломів, і той набрід, горяни, спокійнісінько підіймає чесних людей глупої ночі з постелі.
— Ой, гляньте сюди, сусіди! — вигукнув раптом Олівер Праудф'ют, показуючи щойно підібрану з землі чиюсь закривавлену руку.— Коли такі пальці зав'язували шнурки на горянських броугах ]? Щоправда, рука велика й кістлява, але випещена, як у леді, а перстень на ній горить, мов яскрава свічка! Якщо не помиляюся, Саймонові Главеру на цю руку вже доводилося шити рукавиці, адже він обшиває всіх придворних вельмож.