Одне слово, Генрі набув вигляду, на який мав цілковите право,— вигляду заможного, шанованого громадянина міста, вбраного досить статечно, як на своє становище, хоч і не переступив належних його станові меж, бо не прагнув бути схожим на дворянина. Так само й невимушена, мужня манера триматися, хоч і свідчила про цілковиту зневагу до небезпеки, однак не давала підстав прирівнювати його до тогочасних горлорізів, до яких коваля часом несправедливо залічували ті, хто звинувачував його в забіяцтві,— у бійки він так часто встрявав, як дехто казав, нібито через свою розхристану й непогамовну вдачу та ще через усвідомлення власної сили й віру в свою зброю. Навпаки, кожна його риса виказувала в ньому чоловіка щиросердого й доброго, який ні сам не тримає в душі ні на кого зла, ані остерігається його від людей.
Вбравшись отак у найкращу свою одежу, чесний зброяр сховав за пазуху ближче до серця (від цього дотику воно аж затрепетало) невеличкий дарунок, який він давно вже припас для Катаріни Главер; уранці, коли вона назве його своїм Валентином, він матиме право піднести їй цей дарунок, а вона — прийняти ^йогв, не погрішивши проти дівочої скромності. То був маленький, вирізьблений у вигляді серця рубін, проткнутий золотою стрілою і вкладений у гаманчик із сталевих кілець надзвичайно тонкої роботи — хоч на королівську кольчугу! По краю гаманчика стояли слова :
Стріла кохання Серце ранить — Кольчуга не рятує.
Зброяр довго сушив собі голову над цією емблемою і був вельми задоволений власним віршем: у ньому .висловлювалася думка, що своїм мистецтвом він може захистити будь-яке серце, а от свого, мовляв, не вберіг. Генрі загорнувся в плащ і поспішив тихими безлюдними вулицями, щоб опинитись під тим вікном незадовго перед світанком.
З таким наміром він поминув Верхню вулицю 1 і, щоб вийти на Керф'ю-стріт, звернув у перехід, де тепер стоїть храм святого Іоанна. Глянувши на небо, Генрі подумав, що прийде до будинку Главерів, мабуть, принаймні на цілу годину раніше, а краще було б з'явитися на місце побачення якомога ближче до призначеного часу. Біля дому Пертської Красуні чатуватимуть, напевно, й інші кавалери, і Генрі, добре знаючи свою слабість, розумів, як легко там може дійти до сварки. "На моєму боці велика перевага,— міркував він.— Це — дружба з батьком Саймоном. Нащо бруднити собі руки кров'ю бідолах, навіть не вартих моєї уваги, коли вже їм не поталанило так, як мені? Ні, ні, цього разу я буду розважливий і триматимусь якомога далі від спокуси встряти в бійку. На сварку зі мною у тих залицяльників лишиться не більше часу, ніж треба буде мені, щоб я свиснув, а батько Саймон відгукнувся на мій свист. Хотів би я знати, як старий Главер примудриться підвести Катаріну до вікна? Якщо вона розгадає його намір, то йому, боюсь, важко буде домогтися свого".
Отак, розмірковуючи про своє побачення, закоханий зброяр уповільнив ходу і, все частіше позираючи на схід, обводив поглядом небо. Але на його чорному склепінні не з'являлося жодної сірої латки, що провіщала б наближення зорі, яка того ранку — так здавалося нетерплячому сміливцеві — не поспішала зійти на свою східну вежу. Неквапом пройшов він попід стіною каплиці святої Анни (не забувши, коли ступив на освячену землю, перехреститись і промовити Ave 2, коли це раптом десь із-за одного з контрфорсів почувся голос:
— Той, кому слід поспішати, бариться.
— Хто тут? — озирнувся зброяр, вражений цими несподіваними й тоном, і змістом словами.
— Байдуже хто, — відповів той самий голос.— Поквапся, а то буде пізно. Не гайнуй слів, іди.
1 Верхня вулиця — одна з двох головних вулиць Перта — Північної Верхньої, і досі званої просто Верхньою вулицею, та Південної Верхньої, яка тепер відома під назвою Південної вулиці (прим. авт.).
2 Початкове слово католицької молитви "Ave, Maria".
— Святий ти чи грішник, ангел чи диявол,— сказав Генрі, перехрестившись,— але твоя порада стосується того, що мені надто дороге, і я не можу нею знехтувати. Святий Валентине, поможи мені!
Промовивши це, зброяр одразу наддав ходи, закрокувавши так швидко, що за ним мало хто встиг би, і дуже скоро опинився на Керф'ю-стріт. Не ступив він і трьох кроків у бік будинку Саймо-ца Главера, який стояв насеред вузької вулиці, коли від протилежних будинків відійшли двоє чоловіків. Наче змовившись, вони рушили з двох боків до нього й перепинили дорогу. У тьмяному світлі Генрі ледве добачив, що на обох горянські пледи.
— Геть із дороги, катерани! — крикнув зброяр гучним грізним голосом, що відповідав його широким грудям.
Але ті двоє чи то не озвалися, чи то коваль не розчув. Однак він побачив, як вони оголили мечі, збираючись, мабуть, зупинити його силоміць. Відчуваючи щось лихе, але не здогадуючись, що саме, Генрі ту ж миіь вирішив прокласти собі шлях, хоч би там скільки було ворогів, і захистити свою кохану або вмерти біля її ніг. Він перекинув плащ через ліву руку — замість щита — і рушив швидко й рішуче на тих двох. Той, котрий стояв ближче, замахнувся мечем, але Генрі, відвівши плащем удар, зацідив нападника в обличчя й водночас підставив йому ногу, так що супротивник спіткнувсь і простягся на бруківці. І майже відразу Генрі довгим мисливським ножем так ударив другого, який саме підскочив з правого боку, що той упав поруч із своїм поплічником. Тим часом зброяр кинувся вперед, охоплений цілком зрозумілою тривогою — адже недарма на чатах тут стояли ці двоє, які ще й зважилися вдатись до зброї! Під вікнами в Главе-рів — під тими самими вікнами, із одного з котрих, як він сподівався, його мала привітати Катаріна й назвати своїм Валентином,— Сміт почув приглушений шепіт і шарудіння. Він перейшов вулицю, щоб з протилежного боку краще розгледіти, скільки там людей і які в них наміри. Проте один із ватаги, що збилася під вікном, помітив чи почув Генрі і й собі перетнув вулицю. Подумавши, видно, що це один із їхніх, чоловік запитав пошепки зброяра:
— Що там була за шамотня, Кеннете? Чого ти не дав нам сигналу?
— Негідник! — вигукнув Генрі.— Ти себе викрив, і тебе жде смерть!
По цих словах він щосили замахнувся ножем на чужого і, певно, виконав би свою погрозу, якби той не підставив руку й не прийняв на неї удар, націлений у голову. Рана, очевидно, виявилась тяжка, бо чоловік похитнувся і, глухо застогнавши, впав. Не звертаючи більш на нього уваги, Генрі метнувся до ватаги зухвальців, які вже приставляли драбину до заґратованого вікна під дахом. Генрі навіть не спинився полічити, скільки їх там, чи з'ясувати, що вони замишляють. Крикнувши на гвалт і подавши сигнал, на який звикли збігатися городяни, Сміт кинувся на непроханих нічних гостей, один із яких уже ліз по драбині. Схопивши за щаблі драбину, Генрі скинув її на бруківку разом із чоловіком і наступив на нього ногою, не даючи встати. Його поплічники люто наскакували на Генрі, намагаючись визволити свого товариша. Однак сталева жилетка служила ковалеві добру службу, і він щедро платив на їхні удари, гучно викрикуючи: