— Уявляю собі, як здивується ця чарівна преподобниця, потрапивши в чоловіче товариство,— вона ж бо сподівається побачити* тут самі очіпки та білі опинки служниць леді Марджорії А ти, Раморні, бачу, не багато держиш у домі жіноцтва?
— Це правда, крім вашої співачки, тут жінок немає... Я держу тільки двох-трьох служниць, що без них не можна обійтися на кухні... До речі, високосте, ця дівка настирливо допитується, де ж та пані, до якої ви обіцяли її влаштувати... Може, відпустимо її, нехай пошукає собі нову господиню в чистім полі?
— Ні в якому разі! Вона розважатиме Катаріну... Послухай, Джоне, а чи не зустріти нам юну препадобницю невеличким маскарадом?
— Що ви маєте на думці, мілорде?
— Ох і нетяма ж ти! Вона сподівається застати тут герцогиню Ротсейську? Нащо її розчаровувати?! Я буду герцогом і герцогинею в одній особі!
— їй-богу, ніяк не доберу...
— Ет, немає більшого тупака, ніж розумник,— сказав принц,— якщо він одразу не збагне, в чім річ. Моя герцогиня, як її називають, так само поспішала виїхати з Фолкленда, як я — приїхати сюди. Ми обоє не встигли зібратися в дорогу, і по сусідству з моєю спочивальнею лишилося стільки жіночого ганчір'я, що стало б на цілий карнавал! Так ось, я вберуся герцогинею Марджорі й ляжу на оцій канапі. Жалобна вуаль, вербовий вінок — одне слово, покинута пані Марджорі! Ти, Джоне, зі своєю ставною і манірною постаттю цілком заміниш її головну придворну даму — графиню Гермігільду; а Двайнінг гратиме стару відьму, няньку герцогині,— тільки в тої більше волосся над верхньою губою, ніж у Двайнінга на всьому обличчі й голові заразом. Доведеться йому для більшої схожості приклеїти ще й бороду. Візьми тих служниць із кухні та ще кількох гарних пажів, яких знайдеш,— зробимо з них моїх покоївок. Ти чуєш? Виконуй негайно!
Раморні вийшов до передпокою і розповів Двайнінгові про те, що вигадав принц.
— Доведеться тобі виконати й цю забаганку шаленця,— сказав рицар.— А мені, коли згадаю, що треба буде ще зробити, хочеться якомога менше на нього дивитись.
— Покладіться на мене,— відповів аптекар і стенув плечима.— Що ж то за різник, який може перерізати горлянку вівці, а боїться почути її мекання?
— Тьху, не думай, я назад не поверну!.. Я добре пам'ятаю, як він хотів запроторити мене в монастир, викинути, мов поламаний спис. Ходімо!.. А втім, стривай, перше ніж ти підеш влаштовувати цей безглуздий маскарад, треба зробити щось таке, щоб обвести круг пальця отого твердолобого Чартеріса. Якщо він і далі гадатиме, ніби герцогиня Ротсейська й досі в замку, а з нею Катаріна Главер, то, чого доброго, ще припхається сюди запропонувати свої послуги й таке інше. А нам зараз його присутність тут,— тобі навряд чи треба пояснювати,— зовсім не до речі... І це легко може статися, бо .ніжні турботи міднолобого рицаря про ту дівку дехто називає зовсім інакше...
— Ваш натяк я зрозумів і беру Чартеріса на себе. Я пошлю йому такого листа, що в найближчий місяць він сюди й не поткнеться — остерігатиметься Фолкленда, мов пекла... Ви мені не скажете, хто в герцогині духівник?
— Волтіоф, чернець-францисканець.
— Цього досить. Я негайно беруся до діла.
Минуло небагато часу, і Двайнінг, писака на диво вправний, склав листа й віддав його в руки Раморні.
— Прекрасно! Ти міг би знайти своє щастя в оточенні Ротсея... А втім, я надто заздрісний і ніколи не допустив би тебе близько до принца... якби йому не було три чисниці до смерті.
— Прочитайте вголос,— запропонував Двайнінг,— 1 ми разом послухаємо, чи гладенько воно вийшло.
Раморні почав читати:
— "З наказу нашої можновладної і високородної принцеси Марджорі, герцогині Ротсейської..." — і так далі,— "...я, Волтіоф, недостойний брат ордену святого Франціска, сповіщаю тебе, сер Патрік Чартеріс, рицаря Кінфонського замку, що її високість дуже обурило зухвальство, з яким ти зважився прислати до її двору дівчину, чию поведінку слід вважати легковажною, оскільки вона без особливої на те потреби понад тиждень прожила в твоєму замку без товариства будь-якої іншої жінки, коли не брати до уваги прислугу. Про цей гріх пішов поголос по всьому Файф-шіру, Ангусу та Пертшіру. Однак її високість, ласкаво вбачаючи в цьому непристойному вчинку людську слабість, все ж таки не наказала відшмагати розпусницю кропивою чи покарати її в інший спосіб, а віддала дівчину під опіку двох добрих ченців ЛіндОрського монастиря, отця Тікскала та отця Дандермора1, посланих на той час з особливим дорученням до Гірської Країни, її високість звеліла ченцям доправити Катаріну до батька, що, як запевняє вона сама, живе тепер в околицях Лох-Тею; під наглядом батька дівчина знайде собі місце, яке більше відповідає її званню та звичаям, аніж Фолклендський замок, поки там перебуває його високість герцог Ротсейський. Принцеса Марджорі звеліла згаданим велебним братам поводитися з юною особою так, щоб вона усвідомила весь свій гріх, а тобі герцогиня радить висповідатись і покаятись..." Підпис: "Волтіоф, з'наказу її високості принцеси..." і так далі. Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Раморні.— Від такого несподіваного й різкого листа Чартеріс оскаженіє! Він здавна ставиться до герцогині з великою
•1 Англ. ТЫскгсиИ і Бипсіегтоге означають "бовдур", "базіка".
шанобою — і раптом вона запідозрює його в непристойній пове-дінці, ще й тоді, коли він сподівається за своє добродійництво похвали! Це його просто ошелешить, і^тепер він,— це ти слушно кажеш,— не скоро приїде сюди подивитись, як тут дівці живеться, чи висловити свою повагу високородній леді... Та йди вже, берися за маскарад, а я тим часом приготую те, чим цей маскарад завершиться навік.
Надходив полудень, коли Катаріна в супроводі старого Хеншо та стайничого сера Патріка Чартеріса під'їхала до величного Фолклендського замку. На широкому штандарті, що маяв над вежею, виднівся герб герцога Ротсейського; назустріч їм вийшли слуги, вбрані в кольори принцового двору. Все свідчило про те, ніби Марджорі Дуглас, як гадали повсюди, ще стоїть зі своїм двором у замку. Серце в Катаріни затрепетало — адже вона чула, що герцогиня, як і всі Дугласи, жінка горда й відважна. Хто знає, як тут її, Катаріну, приймуть? В'їхавши на подвір'я, дівчина завважила, що слуг тут не так багато, як вона сподівалася, але ж герцогиня жила в суворій самотності, отож Катаріну ця обставина не дуже здивувала. У передпокої її зустріла невеличка стара бабця, що, здавалось, під тягарем років зігнулася мало не додолу і йшла, спираючись на ціпок ебенового дерева.