— З твоєю поміччю?!. Чи ти при своєму розумі, дівчинко? — вражено вигукнув Главбр.
— Я не хочу зрікатися того, чим пишаюсь,— відказала Катаріна.— Це я покликала сюди Конахара, і він із своїми людьми забрав старого ченця з міста. Тепер отець Клімент далеко звідси, в Гірській Країні.
— О, моє нерозумне, моє нещасне дитя! — проказав Главер.— Ти помогла втекти людині, яку звинувачують у єресі, і покликала до міста озброєних горян, щоб вони стали на заваді правосуддю?! Яка ганьба! Ти переступила закони церкви й закони королівства! Що... що тепер з нами буде, коли про це дізнаються?
1 Цей напис зберігся до наших днів у напівзруйнованому будинку одного абата (прим. авт.).
— Про це вже дізналися, любий тату,— твердо промовила дівчина.— І якраз ті, хто залюбки за це помститься.
— Неправда, Катаріно, нічого вони не знають. Це все підступи хитрих священиків та черниць. Але ж останнім часом ти була така весела й навіть згодилася вийти за Генрі Сміта... Що ж сталося?
— Ох, тату рідний, згадай, як мені було тяжко почути про його смерть, і як я зраділа, заставши Генрі живим... Та й сам ти підохочував мене... Що ж тут дивного, коли я. сказала більше, ніж мені дозволяв здоровий глузд?! Але тоді я ще не знала про найгірше і думала, що небезпека не дуже велика. Та де там! Учора я страшно налякалася, коли ігуменя монастиря сама прийшла сюди з ченцем-домініканцем. Вони показали мені указ з великою державною печаткою, що дає право розшукувати й карати єретиків. Бачила я в них і список підозрілих людей, і там стояли наші з тобою імена — твоє і моє. Ігуменя зі сльозами на очах,— так, зі сльозами на очах! — благала мене запобігти лихій долі, якнайшвидше піти в монастир, а чернець, сказала вона, клятвено обіцяє, що, коли я црийму постриг, то тебе не зачеплять.
— Дідько б їх обох ухопив за їхні тсрокодилячі сльози! — вигукнув Главер.
— Ох! — зітхнула Катаріна.— Сльози та гнів нам не поможуть. Але тепер ти сам бачиш: мені є чого тривожитись.
— Тривожитись?! Ні, це кінець, ми пропали! О горе! Нерозважне моє дитя, де був твій розум, коли ти стрімголов кинулася в таку пастку?
— Вислухай мене, тату,— промовила Катаріна,— нам усе ж таки залишено шлях до порятунку, і це те, що я сама не раз пропонувала, але марно благала тебе дати згоду.
— Розумію тебе... Монастир! — здогадався Саймон.— Але ж подумай, Катаріно, яка ігуменя посміє...
— Я все тобі поясню, тату, і ти збагнеш, чому я, як тобі здавалося, не могла твердо наважитись, і, може, й ти, й інші даремно мені за це дорікали... Старий отець Френсіс, чернець-доміні-канець, наш із тобою духівник, що до нього я з твоєї волі ходжу на сповідь...
— О, це правда,— перебив її Главер,— то я тобі так порадив і наполіг на своєму, щоб розвіяти чутку, ніби ти цілком підпала під вплив отця Клімента.
— Отож, і отець Френсіс час од часу втягував мене в розмову про всілякі такі речі, сподіваючись, що я про них судитиму, як навчилася в картезіанського проповідника. Господи, прости мені мою сліпоту! Я таки не розгледіла його пастки,— я розмовляла відверто, а він заперечував невпевнено, так наче й сам ладен був пристати на мої докази. Іноді я навіть починала говорити з запалом, захищаючи те, у що свято вірю. Сповідальник і знаку не давав, який він насправді, й не виказував своїх потаємних намірів доти, доки вивідав усе, що я могла йому розповісти. Й аж тоді він почав загрожувати мені покарою на цьому світі і довічними муками на тому. Якби його погрози стосувалися тільки мене, то я б трималася стійко, бо жорстокість церковників на землі я знесла б, а в їхню владу наді мною по той бік життя я не вірю.
— На бога! — вигукнув Главер. Він уже себе не тямив і в кожному слові дочки вбачав для неї дедалі більшу небезпеку.— Остерігайся впадати в блюзнірство проти святої церкви!.. її вуха чують усе, а меч її карає нещадно!
— Покари, якою вони мені загрожували,— сказала Пертська Красуня, знов підводячи до неба очі,— я не злякаюсь. Та коли вони сказали, тату, що звинуватять у тому самому й тебе, я, признаюся, завагалась і вирішила якось помиритися з ними. Я розповіла про своє горе абатисі Марті з жіночого монастиря в Ельхо,— вона ж бо родичка нашої покійної мами й пообіцяла взяти мене до себе, якщо я зречуся мирської любові, відмовлюся від шлюбу й пострижуся в черниці. Вона про це домовилась, я певна, з домініканцем Френсісом, і обоє почали співати в один голос. "Можеш не йти в монастир,— казали вони,— але тоді вас обох — і батька, й тебе — потягнуть на суд як єретиків... А накинеш на себе покривало черниці, тоді ваші з батьком прогріхи церква забуде й простить". Вони навіть не наполягали, щоб я зреклася хибного вчення,— все, мовляв, залагодиться мирно, якщо тільки я піду в монастир.
— Та вже ж... та вже ж...— промовив Саймогі.— Вони ж бо гадають, що старий Главер — багатій і його багатство вслід за дочкою попливе в монастир у Ельхо, хіба дещо зажадають собі домініканці... То ось що тягне тебе в монастир! Ось чогЬ ти відкинулась від Генрі Вінда!
— Сказати щиро, тату, на мене напосідали з усіх боків, і я вже й сама починала схилятися до такої думки. Сер Джон Раморні погрожував мені тяжкою помстою молодого принца, якщо я не поступлюся його домаганням... А щодо бідолашного Генрі... Я й сама тільки зовсім недавнечко зрозуміла на свій подив, що... що більше ціную його чесноти, ніж ненавиджу його —вади. Та ба! Я зрозуміла це лише для того, щоб піти в монастир мені стало важче, ніж тоді, коли гадала, ніби шкодуватиму тільки за тобою! — Катаріна сховала обличчя в долоні й гірко заплакала.
— Це безумство! — промовив Главер.— Хоч яка тяжка буде скрута, а розумна людина завжди знайде раду, аби лиш у неї стало духу. Не така в нас країна й не такий народ, щоб священики попихали тут ім'ям Риму і щоб ніхто не поклав край такій узурпації. Якщо карати кожного чесного городянина, коли він скаже, що ченці люблять золото, а декотрі з них самі ж таки ганьблять учення, яке проповідують, то Стівен СмазервелЛ, їй-богу, без роботи не залишиться... І якщо коячому безголовому дівчиськові наказуватимуть зрікатися світу, бо ьача, мовляв, поділяє хибне вчення ченця-проповідника, то доведеться навідкри-вати силу нових жіночих монастирів і приймати затворниць за нижчу пожертву. В давнину добрі шотландські королі, захищаючи наші привілеї, не раз заходили в суперечки з самим папою, і коли той пробував похитнути світську владу, тоді повставав шот-дандський парламент і нагадував королеві про його обов'язок. Одного разу парламент зробив це навіть листом, що його слід було б викарбувати золотом. Я сам бачив те послання, хоч і не зумів його прочитати. Та коли я глянув на привішені до нього печатки глибоко шанованих прелатів та високородних і вірних баронів, у мене трохи серце не вискочило з грудей. Тобі не слід було критися від мене з таємницями, дочко. Але тепер не час дорікати. Піди вниз і принеси мені поїсти. Я незагайно сяду на коня й поїду до нашого лорда провоста, пораджуся з ним. Сподіваюся, він та інші справжні шотландські рицарі заступляться за нас і не дадуть, щоб чесних людей топтали ногами за необачне слово.