Ти вже виявила Генрі Смітові більше уваги, ніж твоя покійна мати,— пухом земля їй! — коли-небудь дарувала мені до нашого весілля. Кажу тобі, Катаріно: гратися так з любов'ю чесного чоловіка — цього я не можу, не хочу й не повинен допустити. Я дав згоду на шлюб і наполягаю, щоб він відбувся якнайскоріше. І ти завтра ж таки приймеш Генрі Вінда як чоловіка, за котрого невдовзі вийдеш заміж.
— Влада, багато могутніша, ніж ваша, батьку, цього йе дозволить,— відповіла Катаріна.
— Вона мені не указ! Моя влада законна — влада батька над дочкою. Над заблудлою дочкою! — відповів рукавичник.— І бог та люди не заборонять мені нею користуватися.
— Тоді нехай нам допоможе небо! — зітхнула Катаріна.— Бо якщо ви, батьку, стоятимете на своєму, ми всі пропадемо.
— Нам нічого сподіватися на допомогу від неба,— сказав Главер,— коли ми самі поводимося так нерозважливо. Я досить начитаний святого письма, щоб це розуміти. А твоя безпричинна непокора моїй волі — це гріх, так тобі скаже будь-який священик. О, навіть більше — ти щойно непоштиво висловилась про освячену церквою і богом випробу двобоєм. Остерігайся, дочко! Свята церква прокинулась, вона пильнує свою паству і викорінюватиме єресь вогнем і мечем, попереджаю тебе!
Катаріна зітхнула так, наче аж застогнала, й, ледве стримуючи обурення, пообіцяла батькові, що коли він дасть їй спокій і зачекає до завтра, то вона все обміркуд і вранці йому щиро звіриться.
Отож Саймон Главер мусив удовольнитись цією обіцянкою, хоч і залишився дуже стривожений тим, що дочка відкладає розмову. Ні, не з легковажності, не з примхи Катаріна так свавільно, здавалося б, поводиться з чоловіком, якого їй вибрав батько і на якого,— про це вона недавно відверто призналася й сама,— впав і її власний вибір. Чия ж сила, чужа й могутня, примушує дочку змінити рішення, так твердо висловлене ще напередодні? Це було для старого цілковитою загадкою.
"Що ж, тоді я буду такий самий упертий, як і вона,— сказав собі рукавичник.— І Катаріні доведеться або вийти, не зволікаючи, за Генрі Сміта, або пояснити до пуття^ чому вона відмовляється від шлюбу".
Увечері вони до цієї розмови не поверталися. Але на другий день уранці, тільки-но на світ благословилося, Катаріна уклякла навколішки перед батьковим ліжком. Серце її, здавалося, ось-ось вискочить з грудей, сльози рясно котилися по щоках і падали на обличчя старого Саймона. Рукавичник прокинувся, розплющив очі, перехрестив Катаріні чоло й по-батьківському Гї поцілував.
— Я все розумію, Кет,— сказав він,— ти прийшла висповідатися і щирим каяттям уникнути тяжкої покути.
Катаріна хвилю мовчала.
— Мені зайве, мабуть, питати, тату, чи пригадуєш ти картезіанського ченця Клімента, його проповіді й настанови,— ти ж бо й сам частенько слухав їх. Люди, як ти знаєш, називають тебе одним із його послідовників і досить слушно залічують до них і мене.
— Про все це я добре знаю,— мовив старий, звівшись на лікоть.— Але я рішуче відкидаю лихий поголос про те, ніби я коли-небудь приймав хоч одне з єретичних повчань того ченця. Це правда, я любив послухати його розмови про зіпсутість церкви, про зловживання владою з боку вельмож, про страшну темноту бідняків. Бо його слова, гадав я, доводили тільки те, що в нашого народу доброчинність непохитна і черпає силу тільки серед заможного міського ремісництва. У цьому вчення того ченця мені здавалося правильним і нешкідливим для нашого міста. А якщо в чомусь іншому його проповіді були й хибні, то куди ж дивилося картезіанське начальство? Коли чабани пускають в отару вовка в овечій шкурі, то не гоже звинувачувати овець за те, що отарі завдано шкоди!
— В монастирі його проповіді терпіли і навіть підтримували,— сказала Катаріна,— поки отець Клімент засуджував гріхи мирян, чвари серед вельмож і темноту бідняків. Там раділи, коли люди юрбами сунули до церкви картезіанців, а церкви решти монастирів порожніли. Та облудники,— а вони такі і є,— ввійшли в спілку з іншими чернечими орденами і авинуватили святого проповідника в, єресі, коли отець Клімент, не вдовольнившись осудом мирян, почав викривати самих церковників, їхнє невігластво, прагнення до розкошів, жадобу влади, їхні намагання підкорити собі людське сумління, їхнє невситиме бажання збільшувати свої земні багатства.
— На бога, Катаріно,— занепокоївся Главер,— говори тихіше, тебе чути з вулиці! Звідки в твоїй мові стільки гіркоти?.. У тебе аж очі блищать! Оце ж через таку твою ревність у ділах, що мають обходити тебе не більше, ніж решту людей, злі язики приліпили тобі мерзенне й небезпечне/пріз^иен
— Ти знаєш, тату, я кажу тількіґправду,— відповіла Катаріна.— Ти й сам не раз усе це визнавав.
— Ні, присягаюся голкою і замшею, ніколи! — поквапно заперечив Саймон.— Ти, бачу, хочеш, аби я визнав те, що може коштувати мені здоров'я, даху над головою, майна і самого життя? Ти ж бо знаєш: створено цілий суд, що має право хапати й допитувати єретиків, на яких тепер звертають усю вину за недавні сутички і нещастя в місті. Отож, дівчинко, тепер чим менше слів, тим краще. Я завжди був одної думки з давнім поетом, який сказав:
Знай: слово — пастка, думка ж вільна. Отож замкни язик свій щільно! .1
— Ти спізнився з своєю порадою, тату,— зітхнула Катаріна, ( сідаючи на стілець край батькового ліжка.— Слова вилетіли, і їх почули. На Саймона Главера, пертського громадянина, вже донесено за те, що він нібито нешанобливо висловлювався про вчення святої церкви...
— Присягаюся різаком і голкою, це брехня! — перебив дочку Саймон.— Я ніколл не був такий дурний, щоб розводити балачки про те, в чому я нічого не тямлю.
— ...а також зводив наклепи на помазаників божих, на чорне й біле духівництво,— провадила Катаріна.
— Від правди не відмагатимусь,— сказав рукавичник,— може, коли й кинув дурне слово десь у шинку чи за глеком вина, та ще в добрій компанії. Але взагалі не такий у мене язик, щоб легковажити власною головою!
— Це ти так гадаєш, тату рідний. А до кожнісінького твого нерозважного слівця прислухалися, найневинніші твої балачки тлумачили хибно, і в доносі сказано, буцім ти злісно гудив церкву й духівництво ще й підбурював проти них у розмовах з усілякими легковажними й розпусними людьми, такими як покійний Олівер Праудф'ют, Генрі Сміт із Вінда та іншими. їх усіх оголосили прибічниками вчення отця Клімента, а ченця звинуватили в найтяжчій єресі й ім'ям закону розшукують тепер по всьому світу, щоб послати на тортури і страту... Але зробити це,— додала Катаріна, знов упавши на коліна й звівши очі до неба (тепер вона нагадувала образ однієї з тих прекрасних святих, що їх католицька церква донесла до наших днів у живопису,).— ні, зробити це їм не пощастить! Він уник поставлених на нього тенет і, хвалити бога, з моєю поміччю!