— Мі-к-к-ро-н-н! — сміхотливо загукав Стьопа, подвоюючи кожен звук.
Ніхто не обізвався.
— Образився,— зітхнув Роман. Прикро, що довелось лишити в таборі найрозумнішу голову в їх загоні. Та що вдієш, тільки Мікрон здатний справитися з тим навіженим дівчиськом.
На підході до табору невпевнене передчуття тривоги оволоділо всіма. Василько, ні до кого не звертаючись, уголос запитав:
— Щось не видно, щоб обід варився? Стьопа сполохано глянув на Василя.
— Мабуть, Мікрона і Риски нема в таборі.
...Хлопці розбіглися по наметах. Нишпорили навкруги. Степан навіть на дерева почав заглядати, а чи, бува, там не сидять?
Нарешті сердиті і стривожені всі зібралися разом.
— Це знов твоя Риска,— закинув Стьопа Василькові.— Нехай собі йшла б, куди їй заманеться, так ще й Мікрона прихопила.
— Зажди,— намагався бути спокійним Роман.— Може, вони ловлять рибу?
Обійшли берег, покликали хором—не видно ні Мікрони, ні Риски.
— Тп ІІІ/ІГ вони не ділися! — відчуваючи себе ВИННИМ, пппрлпдовувався Василь.
і (пісно, по пропали, але де вони? Гнида до протоки! — звелів Роман.— Тільки не розбрідатися!
Починало сутеніти. Стрімка, наче обтесана стіна уринща нависла над лісом, над блякло-жовтим руслом. Навкруги ні душі. Ніхто вже не думав про Риску зле. Хотілось тільки, щоб вона знайшлась.
— Це сліди Мікрона. Він вирізав квадратики на кедах замість фабричних зигзагів,— сказав Василь.
— А це що? —раптом перелякано чи розгублено спитав Стьопа, низько схилившись над піском.
Всі підійшли до нього.
— Теж сліди,— бадьоро відповів Василь.
— Так, сліди,— підтвердив Роман,— кінські.
Мабуть, Робінзон, натрапивши на відтиск людської ступні, був менше приголомшений, аніж хлопці зараз. На тому великому морському острові все могло трапитись. Але звідки взявся кінь на маленькому острівці? Як він міг потрапити сюди? Хіба що прилетіти?
* * *
Петро довгенько лежав у кущах метрів за десять од хлопців, прислухався до їх розмов. Його зовсім спантеличило, що Риска з Мікроном зникли.
Що робити? Встати, підійти до хлопців, розповісти все? Як хотів пошити їх у дурні, перепливши з конем на острів і промчавшись, удаючи з себе Летючого Козака? Як учинив підлість, понівечивши човна? Визнати себе за бовдура, вибачитися? Ніколи не аиажігться він на таке приниження. Але ж у них лило. І він теж винен.
Петро рішуче випростався і попрямував до гурту.
Не йшов, а плентався, втупивши очі в землю, чекаю чи на глум і образи.
Зненацька радісний крик змусив його здригнутись. Глянувши, побачив, як уся ватага схопилась на ноги і мчала від нього навтьоки. А придивившись, вгледів, що з-за кущів навпроти майже виповз Мікрон, тягнучи Риску.
Петра ніхто не помічав. Хлопці підхопили друзів і пішли всі до наметів. Петро нічого не міг розшолопати, бо говорили всі враз, щось запитували в Мікрона і Риски.
Хтось розпалював вогонь, хтось тягнув їжу. Тільки Стьопі впав у око Петро.
— Ти що тут робиш?
Всі обернулися до хлопця.
— Я до вас,— промимрив той.— Я хотів вам сказати...
Вигляд у нього був геть розгублений...
Хлопці чекали, що скаже Роман. Той завагався. Хіба можливо було так просто подарувати Петрові заподіяне? Хоча Петро прийшов каятися сам... виходить, він переборов у собі недобре, несправедливе?
— Гаразд,— махнув Роман рукою.— Якщо хочеш, лишайся з нами.
А в Петра наче гора з пліч. І він разом з усіма 23оздивлявся знахідку, вечеряв, слухав розповідь Мікрона про печеру.
— Завтра, Василю, поїдеш до вчителя. Степана Даниловича, розкажеш йому про все,— підвів підсумки всім розмовам Роман.
А Риска, розчервонівшись, доводила братові:
— Хіба я не казала, що знайду скарб?
— Ну, казала,— знехотя погоджувався Василько. Риска й забула, що в цьому заслуга Мікронова
не менша, якщо не вирішальна. Звертала до всіх сяючі від вогнища й щастя очі.
* * *
Василь підтягнув човна на берег і припнув його до залізного шворня.
— Ну, я пішов до Степана Даниловича,— не підіймаючи очей, промовив до Риски.
— Я хутко повернусь і чекатиму на тебе біля човна,— відказала Риска.
Василь швидко попростував до села, а Риска гайнула в протилежний бік, до своєї хати. Треба заспокоїти матусю, переодягтися.
Вертаючи за кілька годин до берега, Риска раптом згадала про Крапку. І їй захотілося провідати подругу.
Вона застала її одну. Крапка метушилася, щось вкладаючи в невеличку валізку.
— Ах, Лариско,— сплеснула вона руками, не давши Рисці сказати й слова,— а я виїжджаю до Києва. Уявляєш?
Рисці чомусь перехотілося розповідати подрузі про острівні пригоди. Вона не позаздрила Крапці, ні. Просто їй стало якось сумно.
— Так що я вже не вигадська,— торохтіла Крапочка, пашіючи щічками, вушками.— Звичайно, я тобі писатиму. Щодня! Там стільки цікавого!
Риска мовчки позадкувала до дверей, хотіла вийти непомітно, але Крапка вгледіла й миттю кинулась до неї.
— Ти вже йдеш? Мені хоч і ніколи, але я тебе проведу трішки.
Риска не заперечувала, не хотілося їй сперечатись.
Так вони дійшли під Крапчине захоплене торохтіння до берега.
Там Степан Данилович слухав якусь Василеву промову і, забачивши Риску, радо простягнув їй руку.
— Ну, поїхали, поїхали. Показуй свою знахідку.
— Риско,— вчепилась за рукав Крапка,— а чого ти мовчиш? Ви щось знайшли? Розкажи ж!
— В музеї побачиш,— мовила Риска і стрибнула в човен.
* * *
і
Хлопці наввипередки розповідали вчителеві про пригоду. Мікрон повів усіх до кручі, де знайшов кістки і порохівницю, спускалися і в підземелля.
До самого вечора під керівництвом Степана Даниловича діти оглядали, перевіряли все, писали листа до Києва, в Академію наук, просили прислати археологічну експедицію. А потім, потомлені, сиділи колом біля вогнища і вчитель пояснював усе побачене.
— Відомо,— казав він,— що острів Гілея був сильно укріпленим пристановищем козаків. Тут стояли в різні часи курені або залога козацька.
Дуже принадним був цей острів своєю неприступністю. Адже й зараз до нього не звідусіль причалиш.
Відомо також, що на ньому була глибока печера, яку козаки називали Змієва. Всередині вона скидалася на довгу вузьку нору і кінчалася глибокою ямою, з сухим піском на дні.
Якось козакам довелося скористуватися нею. Трапилося це так. Однієї зими татари вночі підкралися по льоду, перебили сторожу і вдерлися на острів.