У Петра тьохнуло в грудях. В пакуночку лежав транзистор, а певніше — те, що лишилося від нього: корпус, панель, дротики, гвинтики. І все — окремо.
— Дай, думаю, гляну, що воно вселедині,— шморгав носом Панаско,— а воно й пелестало. А мати лають. Однеси, де взяв. Я й плиніс.
Понівечив річ малий Панас, як сам схотів. А не знайшов у собі Петро ні злості, ні жалю за своєю єдиною розвагою. Значить, дарма визвірився на хлопців, дарма заївся з ними, дарма...
— Скажи мамі, Петро подарував,— тицьнув він пакунок ошелешеному малюкові, і прожогом помчав до річки, не обминаючи канав.
— Обережно! — майже прошепотів Мікрон до Риски.
В глиб печери вели сходинки, вкриті водоростями і мулом, слизькі й ненадійні, мов ковзанка. За кілька хвилин вони опинилися в темряві. Де й поділися їхні страхи. Вони забули про все і простували вперед, вірніше — вниз.
Мікрон увімкнув ліхтаря. Імла розтанула, і воші побачили високу, замуровану величезним камінням стіну. Та це не збентежило ні Андрія, ні Ларису. Вони були готові до всього, бо знайшли більше того, про що могли тільки мріяти.
Казка залишила їм свої сліди, вони були так збуджені, що ніякі труднощі вже не могли їх злякати.
— Бачиш, Андрію,— не втрималася Риска,—я тобі говорила, що наша Гілея має скарб.
— Зачекай зі своїми скарбами. Ми хіба знаємо, що за цією стіною?
— Я впевнена. Бо навіщо дарма таку стіну мурувати?
Мікрон обережно обмацував кожен камінь, наче перевіряв їх міцність. Спрямував промінь ліхтаря на одну стінку, другу, потім угору. В нижньому кутку, наче щербатий зуб, темніло провалля. Мікрон обережно колупнув його ногою, відвалив ще чималий шмат. В цей отвір устромив голову і руку з ліхтарем.
Сніп світла втупився в темряву і поповз підземеллям, підлогою, вкритою товстим шаром пилу. Мікрон вужем прослизнув углиб, за ним — Риска.
Мікрон ішов мовчки, все здавалося йому сном, і він не наважувався навіть заговорити.
Дихати ставало все важче. Чи від утоми, чи хвилювання. Та коли Мікрон, заощаджуючи батареї, вимкнув і запалив сірника, полум'я кволо заблимало й згасло. Мікрон зрозумів — звідси треба швидше вибиратись, аж надто мало тут кисню.
Свавільна Риска лишилася вірною собі. Доки хлопець порався зі світлом, вона сама рушила далі. Але не встигла зробити й кілька кроків, як нога її провалилася в якусь яму, і, падаючи, вона ще відчула тупий біль у голові і втратила свідомість.
Мікрон вчув зойк дівчинки, кинувся вперед. У світлі ліхтаря він побачив Риску, котра лежала у вузькому проході, а біля неї зяяла вибоїна—видко, камінь тут осів і дівчина зашпортнулась у темряві, та ще й вдарилась головою, падаючи.
Хлопцеві стало гаряче і моторошно. Він відчайдушно намагався привести Риску до тями. Він тер їй руки, струшував за плечі, робив штучне дихання. Але дівчина лежала з заплющеними очима, з міцно стиснутими вустами. Мікронові було страшно бачити Риску такою тихою і безвільною. І коли він, економлячи батареї, лише зрідка освітлював її обличчя і промінь вихоплював з темряви тільки принишклі вії, його огортав жах.
— Ларисо,— благав він,— ти така розумна, ти найрозумніша дівчина у Вигадці! Ми виберемося з цієї халепи. Тільки розплющ очі!
Води б їй, та де візьмеш?
Раптом він згадав, що має баночку спирту, хотів посадити туди найкращого павука для шкільного біологічного кабінету.
Мікрон обережно, на пробочці, підніс до носа Риски каплю спирту. Не помогло. Вода. Тільки вода могла її врятувати. Хлопець хотів підвестись, раптом відчув, як у його долоні здригнулись Рисчині пальці. Клацнув ліхтарик.
Риска дивилася на нього широко розплющеними очима. Дивилась так спокійно, наче все, що трапилося, було звичайним. І сказала:
— Дуже болить голова.
— Ти можеш іти?—заклопотано спитав Мікрон.
— Спробую.
Мікрон вирішив іти кам'яним коридором до кінця, щоб вивести якусь закономірність у розташуванні лабіринту. Він креслив камінцем хрестики на підлозі, щоб знати, де проходив.
Йти було все важче й важче. Вони часто зупинялися, спочивали. Потім знову підводились і знову йшли якимись звивистими коридорами. їм здавалось, що блукають уже кілька днів, хотілось сісти, дати спокій натрудженим йогам, але думка про товаришів, які, напевно, хвилюються і шукають їх і яким ніколи більш не дозволять бути на острові, коли з Рискою і Мікроном щось трапиться, додавала їм снаги. Вони тримались за руки, а Рисці ставало зовсім млосно. Мікрон майже ніс її на собі, все вперед і вперед, втративши почуття часу і напрямку.
— Тхне сирістю,— зупинився раптом Мікрон.
— Земля пахне.
— А мені вчувається поблизу вода.
Стіни проходу наче розступились, утворюючи велику залу з кам'яними брилами, подібними до лавок вздовж стін. На протилежному боці зала знову звужувалась, там чорнів новий хід, а ліворуч щось спалахувало, коли туди потрапляв промінь ліхтаря.
— Що там?
Вони увійшли в трикутний отвір, паче в двері. Мікрон підпалив брусок сухого спирту. Все навкруги заграло, засяяло, запалахкотіло, заіскрилось. Скарбниця! Стіни, викладені рівними дерев'яними плашками, брусками гладенько одполірованого каміння і лискучими кахлями, віддзеркалювали світло, розбиваючи його на цілі сузір'я блискіток. Сама кімната— невелика, якоїсь дивної трикутної форми з начебто зрізаною верхівкою. І — порожня. Не стояли ковані залізом СІЇ рипі па широких кам'яних лавах.
Рисці кортіло торкнутись до всього рукою. Мікрон похмуро дивився, вона знову здавалась легковажним дівчиськом. Він не поділяв її захоплення. Ясно, це скарбниця, ясно, що скарбу тут уже немає, і зовсім не ясно, як вони звідси виберуться. Він торкнувся Рисчиного плеча.
— Треба йти далі.
— Так, так, Андрію, треба шукати вихід,— неуважно погодилась вона.
На порозі Риска нагнулась:
— Присвіти.
Випроставшись, вона простягла йому долоню. На ній лежало якесь кружальце. Мікрон взяв його, потер об рукав, і обоє побачили, як заграла, зацвіла невеличка каблучка з крупним продовгуватим каменем. На його гладенькій поверхні — наче вихром розвіяні чорні хвилі волосся, скорботно стиснуті вуста.
— Гілея. Наречена Летючого Козака,— прошепотіла Риска.
* * *
Стомлені, майже не розмовляючи, хлопці вертали до табору. Коли з-поміж кущів замайоріли різнобарвні верхівки наметів, хлопці пожвавішали.