Довга дорога від Круазетта вигинається луком понад голубою водою. Ген, праворуч, випнувся далеко в море Естерель. Він заслоняє собою краєвид, замикаючи обрій, немов по-південному пишними декораціями, своїми численними дивовижними, шпичастими вершинами.
Ліворуч острови Сент-Маргеріт та Сент-Онора, злігши на воду, показують свої зарослі ялинами спини.
І скрізь: понад широкою затокою, попід високими горами, що обступили Кан, — немовби дрімають на сонці біленькі вілли. їх видно здалека, ті чистенькі будиночки; вони обсипали зверху донизу гори, сніговими цятками біліють на зеленому тлі.
Найближчі до води розчинили гратчасті віконниці на розлогий шлях, куди набігають лагідні хвилі. Гарно, любо. Теплий зимовий день; ледве повіває у повітрі прохолодою. З-за мурів виглядають із садків апельсинові та лимонні дерева, вкриті золотими плодами. Жінки з дітьми, що граються обручами, проходять помалу по алеї; інші балакають з чоловіками.
Молода жінка вийшла оце з маленького кокетливого будиночка, що дверима виходить на Круазетт. Зупинилась на хвилинку, подивилась на людей, що гуляють по алеї, усміхнулася й повернула непевною ходою до вільної лавочки біля самого моря. Стомившись від отих двадцяти кроків, вона сіла, задихана. Обличчя в неї бліде як у мерця. Вона кашляє, притуляє прозорі пальці до вуст, ніби намагаючись спинити вибух кашлю, що знесилює її.
Дивиться на осяяне сонцем небо, де шугають ластівки, на далекі химерні вершини Естереля, на таке близьке, таке голубе, таке спокійне, таке гарне море.
Усміхається, шепоче:
— Ой, яка я щаслива!
А вона знає, одначе, що має вмерти, що не побачить більше весни, що мине рік — і ці самі люди, які проходять повз неї дорогою, будуть знову вдихати тепле повітря цього любого краю зі своїми діточками, більшенькими вже трохи, і серця їхні все сповнені будуть ущерть надією, коханням, щастям, тоді як бідне її тіло, що сьогодні ще в неї лишилось, зотліє у дубовій труні, і тільки самі кістки лежатимуть у шовковій сукні, яку вона собі придбала на смерть.
Її вже не буде. Життя триватиме для інших. А для неї воно скінчиться, скінчиться назавжди. її вже не буде… Вона усміхається, вдихає, наскільки має сили в хворих своїх легенях, пахощі, що струмують у саду.
І мріє.
Вона пригадує. Її віддали заміж — ось уже чотири роки — за нормандського дворянина. Це був дужий хлопець, бородатий, червоновидий, широкий у плечах, невеликого розуму та веселої вдачі.
Одружили їх з матеріальних міркувань, а яких, вона й сама не знала. Вона охоче сказала б "ні". Але вийшло "так" — кивнула мовчки головою, щоб не перечити батькові та матері. Була вона парижанка, весела й життєрадісна.
Чоловік відвіз її до свого нормандського замку, просторого, кам’яного будинку, оточеного великими, старезними деревами. З чільного боку заступали світ високі, густі ялини. Праворуч, крізь галявину, було видно зовсім голу рівнину, що простяглася аж до далеких ферм. Попід огорожею-проходив путівець, що за три кілометри виводив на широкий шлях.
О, вона про все згадала: як прибула, перший день у новій оселі, своє відлюдне потім життя.
Вийшовши з екіпажа, поглянула тоді на старий будинок і сказала сміючись:
— Невесело тут!
Чоловік і собі засміявся.
— Не біда! — сказав. — Звикнеш. Ось побачиш. Я тут ніколи не нуджусь.
Того дня вони все цілувались, і час для неї не протягся довго. На другий день знов почались поцілунки, і, правду кажучи, так було цілісінький тиждень.
По"тім вона взялася обставляти дім. Пройшов місяць. Дні минали у клопоті — не такий-то був і клопіт, а не було
коли і вгору глянути. Вона дізнавалась про вартість, важливість дрібничок у житті. Зрозуміла, що можна цікавитись ціною на яйця — дони коштують то більше на кілька сантимів, то менше, як до пори року.
Було літо. Вона ходила на поле, дивилася, як жнуть. Веселе сонце підтримувало веселощі у неї в серці.
Настала осінь. Чоловік став ходити на полювання. Він ішов з дому рано з двома собаками — Медором та Мірзою. Вона зоставалась сама; не журилася врешті, що нема коло неї Анрі. Хоч і любила його дуже, проте могла без нього обходитись. Коли він вертався, вона впадала особливо коло собак. Дбала за них щовечора, доглядала, як мати, голубила без кінця, давала безліч пестливих прізвиськ, — таких їй і на думку не спадало прикладати чоловікові.
Він щоразу розповідав їй про полювання. Казав, де саме натрапив на куріпок, дивувався, що не знайшов зайця в конюшині у Жозефа Ледантю, чй обурювався з учинків пана Лешапельє з Гавра, який весь час вештався по межах його маєтку, щоб вполювати ту дичину, яку зжене він, Анрі де Парвіль.
Вона відказувала на те:
— Справді, це недобре, — а сама думала про щось зовсім інше.
Прийшла зима, нормандська зима, холодна, дощова. Зливи спадали без кінця на високий гранчастий шиферний дах, що гострим шпилем здіймався до неба. Дороги стали мов багнисті річки, а поле наче море з болота. Тільки й чути було, як дзюркотить вода, тільки й руху надворі, що крутилися колесом круки, розстелялись, мов хмари, падали на поле і знову здіймались.
Коли надходила четверта година, ціле військо цих похмурих птахів з несамовитим криком мостилося на ніч на високих буках ліворуч від замку. Майже годину круки перелітали з вершка на вершок, билися, крякали, миготіли чорними тінями поміж сіруватим гіллям.
Вона дивилась на них щовечора, і серце в неї стискалося; її проймала наскрізь сумна, похмура ніч, що спадала на спустілі поля.
Тоді вона дзвонила, щоб принесли лампу, й сідала біля вогню. Вона палила цілі купи дров і не могла нагріти величезних, повних вогкості кімнат. Мерзла цілий день, скрізь — у вітальні, в їдальні, у своїй кімнаті. Холод, здавалося їй, проймав до кісток. Чоловік вертався тільки на обід, бо полював безперестанку чи доглядав за сівбою, оранкою, за всім, що ведеться в господарстві.
Заходив веселий, у грязюці, й, потираючи руки, гукав:
— Та й паскудна ж погода!
Або:
— Як добре, що тут є вогонь!
А то часом запитає:
— Що ж то нам скажуть сьогодні? Чи всім задоволені?
Він був щасливий, почував себе чудово, бо не мав інших
бажань, не мріяв ні про що інше, тільки про таке просте, здорове життя.