Лікар наказав його поставити. Анрі поступився, хоч і з обуренням та огидою.
Вона так і не могла вичуняти. Через тяжкі ураження в легенях боялися за її життя.
— Коли вона зостанеться тут, то не доживе до холодів, — сказав лікар.
її послали на південь.
Вона прибула в Кан, втішалася сонцем, полюбила море, вдихала пахощі апельсинових квітів.
А весною вернулася на північ.
Але тепер вона жила, боячись видужати, боячись довгої нормандської зими, і коли їй ставало краще, відчиняла вночі вікно, мріючи про любе узбережжя Середземного моря.
Тепер вона має вмерти. Вона це знає. І вона щаслива!
Розгортає газету, що так і лежала згорнена біля неї,
і читає заголовок: "Перший сніг у Парижі".
Вона здригається, потім усміхається. Дивиться на Есте-рель, рожевий тепер під вечірнім сонячним промінням, дивиться на безкрає синє-синє небо, на безкрає синє-синє море й нарешті підводиться.
Вона вертається додому повільним кроком, спиняючись тільки, щоб відкашлятись, бо задовго була сьогодні надворі, і їй холодно, трошки холодно.
Вдома вона знаходить лист від чоловіка. Розпечатує
і читає все ще усміхаючись:
"Люба моя дружино!
Маю надію, що ти здорова й не занадто скучила за гарним нашим краєм. У нас уже кілька днів стоять добрі
морози, віщують сніг. Я над усе люблю таку погоду і, як ти й сама, певне, догадуєшся, ніколи не палю твого паскудного калорифера…"
Покинула читати, щаслива, що так тоді гарно надумалась про калорифер. Права рука, в якій вона держить листа, спадає помалу на коліна, а ліву вона підносить до вуст, ніби хоче спинити впертий кашель, що розриває їй груди.