І, схилившись до мене, вона поцілувала мене в чоло чистим, спокійним поцілунком.
Я тільки подивився на неї, а вона відвернулась і, сказавши: "Ідіть за мною, мій паже",— пішла до флігеля. Я поплівся слідом за нею і нічого не міг збагнути.
"Невже,— думав я,— ця лагідна, розсудлива дівчина — та сама Зінаїда, яку я знав?" І хода її видалася мені тихішою — вся її постать величнішою і стрункішою...
Але ж боже ти мій! З якою новою силою розгоралося в мені кохання!
[1] Жінкою, здатною на все (франц.).
[2] Віч-на-віч (франц.).
XVI
По обіді знову зійшлись у флігелі гості — і княжна вийшла до них. Все товариство було тут у повному складі, як у той перший, незабутній для мене вечір: навіть Нірмацький приплентався; Майданов прийшов цього разу раніше за всіх — він приніс нові вірші. Почалися знову ігри у фанти, але вже без колишніх дивних вихваток, без пустощів і шуму — циганський елемент зник. Зінаїда дала новий напрям нашим зборам. Я сидів поряд неї на правах пажа. Між іншим, вона запропонувала, щоб той, кому випаде фант, розповів свій сон, але з цього нічого не вийшло. Сни були або нецікаві (Бєловзоров бачив уві сні, що нагодував свого коня карасями і що в нього дерев'яна голова), або неприродні, надумані. Майданов почастував нас цілою повістю: тут були і могильні склепи, і ангели з лірами, і квіти, що можуть говорити, і звуки, що линуть з далечини... Зінаїда не дала йому докінчити.
— Коли вже діло пішло на твори,— сказала вона,— то нехай кожен розповість щось неодмінно вигадане.
Першому припало говорити тому ж таки Бєловзорову.
Молодий гусар засоромився.
— Я нічого вигадати не можу! — скрикнув він.
— Дурниці! — підхопила Зінаїда.— Ну, уявіть собі, наприклад, що ви одружені, і розкажіть, як би ви проводили час із своєю дружиною. Ви б її замкнули?
— Я б її замкнув.
— І самі б сиділи з нею?
— І сам неодмінно сидів би з нею.
— Чудово. Ну, а коли б їй це набридло, і вона зрадила б вас?
— Я б її убив.
— А коли б вона втекла?
— Я б наздогнав її і все-таки убив.
— Гаразд. Ну, а припустимо, я була б вашою дружиною, що б ви тоді зробили?
Бєловзоров помовчав.
— Я б убив себе...
Зінаїда засміялась.
— Я бачу, недовга у вас пісня.
Другий фант припав Зінаїді. Вона звела очі до стелі і замислилась.
— От, послухайте,— почала вона нарешті,— що я вигадала. Уявіть собі розкішний чертог, літню ніч і дивовижний бал. Бал цей дає молода королева. Всюди золото, мармур, кришталь, шовк, вогні, алмази, квіти, пахощі, всі примхи розкошів.
— Ви любите розкіш?—перепинив її Лушин.
— Розкіш красива,— одказала вона,— я люблю все красиве.
— Більше від прекрасного? — спитав він.
— Це щось дуже мудре, не розумію. Не заважайте мені. Отже, бал розкішний. Гостей сила-силенна, всі вони молоді, вродливі, хоробрі, всі до нестями закохані в королеву.
— Жінок серед гостей немає? — спитав Малевський.
— Ні... чи стривайте — є.
— Всі негарні?
— Чарівні, але чоловіки закохані в королеву. Вона висока і струнка; у неї маленька золота діадема на чорному волоссі.
Я глянув на Зінаїду — і в цю мить вона здалася мені незмірно вищою за всіх нас, від її білого чола, від нерухомих брів віяло таким ясним розумом і такою владою, що я подумав: "Ти сама та королева!"
— Всі пориваються до неї,— казала далі Зінаїда,— всі розсипають перед нею найдобірніші лестощі.
— А вона любить лестощі? — спитав Лушин.
— Ото нестерпний! все перебиває... Хто ж не любить лестощів?
— Ще одне, останнє, запитання,— докинув Малевський.— У королеви є чоловік?
— Я про це й не подумала. Ні, навіщо чоловік?
— Авжеж,— підхопив Малевський,— навіщо чоловік?
— Silence![1] — вигукнув Майданов, який по-французькому говорив погано.
— Merci,— сказала йому Зінаїда.— Отож, королева слухає ці лестощі, слухає музику, але не дивиться ні на кого з гостей. Шість вікон розчинені згори донизу, від стелі до підлоги, а за ними темне небо з великими зорями і темний сад з великими деревами. Королева дивиться в сад. Там, коло дерев, водограй; він біліє в пітьмі — довгий-довгий, як привид. Королева чує крізь гомін і музику тихий сплеск води. Вона дивиться і думає: всі ви, панове, благородні, розумні, багаті, ви оточили мене, ви шануєте кожне моє слово, всі ви ладні вмерти біля моїх ніг, я володію вами... А там, коло водограю, там, де плеще вода, стоїть і жде мене той, кого я кохаю, хто володіє мною. На ньому немає ні багатого вбрання, ні коштовного каміння, ніхто його не знає, але він жде мене і певен, що я прийду,— і я прийду, і немає такої сили, яка б спинила мене, коли я захочу піти до нього, і залишитися з ним, і загубитися з ним там, у темряві саду, під шелест дерев, під плескіт водограю...
Зінаїда замовкла.
— Це вигадка? — хитро спитав Малевський.
Зінаїда навіть не глянула на нього.
— А що б ми зробили, панове,— заговорив раптом Лушин,— коли б ми були серед гостей і знали про цього щасливця біля водограю?
— Стривайте, стривайте,— перебила Зінаїда,— я сама скажу, що б зробив кожен з вас. Ви, Бєловзоров, викликали б його на дуель; ви, Майданов, написали б на нього епіграму. А втім, ні — ви не вмієте писати епіграм; ви написали б на нього довгий ямб, на зразок Барб'є, і вмістили б ваш твір у "Телеграф". Ви, Нірмацький, позичили б у нього... ні, дали б йому грошей у борг за проценти; ви, лікарю...— Вона спинилась.— От про вас я не знаю, що б ви зробили.
— Як лейб-медик королеви,— відповів Лушин,— я порадив би королеві не давати балів, коли їй не до гостей...
— Може, ви мали б рацію. А ви, граф...
— А я? — повторив із своєю недоброю усмішкою Малевський.
— А ви б піднесли йому отруєний цукерок.
Обличчя Малевського злегка скривилось і набрало на мить жидівського виразу, але він одразу ж зареготав.
— Щодо вас, Вольдемар...— вела далі Зінаїда,— а втім, досить; нумо грати у щось інше.
— Мсьє Вольдемар, як паж королеви, тримав би їй шлейф, коли б вона побігла в сад,— ущипливо кинув Малевський.
Я спалахнув, але Зінаїда, швиденько поклавши мені на плечі руки і трохи підвівшись, мовила злегка тремтячим голосом:
— Я ніколи не давала вашій вельможності права бути зухвалим і тому прошу вас вийти.— Вона вказала йому на двері.