Потім я заспівав "То не білі сніги" і перейшов на відомий у той час романс: "Я жду тебе, коли зефір грайливий"; далі я почав уголос читати звернення Єрмака до зірок з трагедії Хомякова; спробував був скласти вірша в сентиментальному дусі, придумав навіть рядок, яким мав скінчитися весь вірш: "О Зінаїдо! Зінаїдо!", але нічого не вийшло. Тим часом наближався обід. Я зійшов у долину: вузенька піщана стежка звивалася по ній і вела до міста. Я пішов цією стежкою... Глухий стук кінських копит почувся ззаду. Я оглянувся, мимоволі спинився і скинув кашкет: я побачив мого батька і Зінаїду. Вони їхали поряд. Батько говорив їй щось, перегнувшись до неї всім станом і спершися рукою на шию коня; він усміхався; Зінаїда слухала його мовчки, строго опустивши очі й стуливши уста. Спочатку я побачив тільки їх; і вже через кілька хвилин з-за повороту долини виїхав Бєловзоров, в гусарському мундирі з ментиком, на змиленому вороному коні. Баский кінь крутив головою, форкав і гарцював: вершник і здержував його, і пришпорював. Я відійшов набік. Батько підібрав поводи, відхилився од Зінаїди, вона поволі звела на нього очі — і обоє поскакали... Бєловзоров промчав слідом за ними, брязкаючи шаблею. "Він червоний як рак,— подумав я,— а вона... чого це вона така бліда? Їздила верхи цілий ранок — і бліда?"
Я прискорив ходу — і поспів додому перед самим обідом. Батько вже сидів переодягнений, помитий і свіжий біля матусиного крісла і читав їй своїм рівним і гучним голосом фейлетон з "Journal des Débats"; але матінка слухала його неуважно і, побачивши мене, спитала, де я пропадав цілий день, і додала, що не любить, коли вештаються бозна-де і бозна з ким. "Та я гуляв сам",— хотів був я відповісти, але подивився на батька і чомусь промовчав.
XV
Протягом наступних п'яти-шести днів я майже не бачив Зінаїду: вона відмагалася хворобою, що не заважало, одначе, звичайним відвідувачам флігеля з'являтися, як вони казали, на своє чергування,— всім, окрім Майданова, який одразу занепадав духом і нудився, не маючи чим захоплюватися. Бєловзоров сидів похмурий у кутку, застебнутий на всі гудзики і червоний; на тонкому обличчі графа Малевського весь час снувала якась недобра усмішка; він і справді впав до Зінаїди у немилість і з особливою ретельністю запобігав перед старою княгинею, їздив з нею в ямській кареті до генерал-губернатора; але поїздка була невдалою, і Малевський навіть наразився на неприємність: йому нагадали якусь історію з якимись шляховими офіцерами, і він мусив у своїх поясненнях сказати, що був тоді недосвідченим. Лушин приїздив разів зо два на день, але залишався недовго; я трохи боявся його після нашої останньої розмови і водночас відчував до нього щиру симпатію. Якось він пішов зо мною гуляти по Нескучному саду, був дуже добродушний і ласкавий, знайомив мене з назвами й властивостями різних трав і квітів і зненацька, як то кажуть, ні сіло ні впало, вигукнув, ударивши себе по лобі: "А я, дурень, думав, що вона кокетка! Видно, офірувати собою солодко — для декого".
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.
— Вам я нічого не хочу сказати,— уривчасто відказав Лушин.
Мене Зінаїда уникала: моя поява — я не міг цього не помітити — справляла на неї неприємне враження. Вона несамохіть відверталася од мене... несамохіть; от що було гірко, от що мене боляче вражало! Та нічого не вдієш — і я старався не попадатись їй на очі і лише здалека підстерігав її, в чому мені не завжди щастило. З нею, як і раніш, коїлося щось незрозуміле; її обличчя стало іншим, вся вона стала іншою. Особливо вразила мене ця переміна одного теплого, тихого вечора. Я сидів на низенькому ослінчику під розлогим кущем бузини; я любив цей куточок; звідти було видно вікно Зінаїдиної кімнати. Я сидів; над головою у мене в потемнілому листі заклопотано шаруділа маленька пташка; сіра кішка, витягнувши спину, обережно кралася в сад, і перші хрущі важко гули у повітрі, ще прозорому, хоч уже й не ясному. Я сидів і дивився на вікно — і ждав, чи не відчиниться воно: і справді, воно відчинилось, і в ньому показалася Зінаїда. Вона була в білій сукні — і сама вона, її обличчя, плечі, руки були бліді, аж білі. Вона довго лишалася нерухомою і довго дивилася нерухомо і прямо з-під насуплених брів. Я й не знав за нею такого погляду. Потім вона стиснула руки, міцно, міцно, піднесла їх до уст, до чола — і раптом, розчепивши пальці, відкинула волосся за вуха, струснула ним і, з якоюсь рішучістю кивнувши зверху вниз головою, зачинила вікно.
Через три дні вона зустріла мене в саду. Я хотів звернути убік, але вона сама мене спинила.
— Дайте мені руку,— сказала вона мені з колишньою ласкою.— Ми давно з вами не розмовляли.
Я глянув на неї: очі її тихо світилися, і обличчя усміхалось, наче крізь імлу.
— Ви й досі нездужаєте? — спитав я її.
— Ні, тепер все минулося,— відповіла вона і зірвала невелику червону троянду.— Я трохи стомилась, але й це минеться.
— І ви знову будете такою, як раніше? — спитав я.
Зінаїда піднесла троянду до обличчя, і мені здалося, ніби відблиск яскравих пелюсток упав їй на лице.
— Хіба я змінилася? — спитала вона мене.
— Так, змінилися,— відповів я півголосом.
— Я з вами була холодною — я знаю,— почала Зінаїда,— але ви не повинні були звертати на це уваги... Я не могла інакше... Та що про це казати!
— Ви не хочете, щоб я кохав вас, от що! — вигукнув я сумно, в нестримному пориванні.
— Ні, любіть мене, але не так, як раніше.
— А як?
— Будемо друзями — от як.— Зінаїда дала мені понюхати троянду.— Послухайте, я ж бо далеко старша за вас — я могла б бути вам тіткою, далебі; ну, не тіткою, старшою сестрою. А ви...
— Я для вас дитина,— перебив я її.
— Правда, дитина, але люба, хороша, розумна, яку я дуже люблю. Знаєте що? Я від сьогодні призначаю вас своїм пажем; а ви не забувайте, що пажі не повинні відлучатися од своїх володарок. Ось вам знак вашої нової гідності,— додала вона, втикаючи троянду в петлю моєї курточки,— знак нашої до вас милості.
— Я від вас раніше мав інші милості,— пробурмотів я.
— А! — мовила Зінаїда і збоку глянула на мене.— Яка у нього пам'ять! Ну, що ж! Я і тепер можу...