— Пасете овечку? — питала Тетяна.
— Та пасу людям, не собі.
— Та се, бачу, ваша овечка?
— Та що з того, що моя, коли мушу її продати.
— Коли-бо тепер вівці не дуже платяться.
— Та де, жінко добра, платяться! Та що буду робити? Треба податок заплатити, а звідки його взяти?
— То вже беруть податок?
— Коли ж його не беруть, шкіри людської не здирають?
Коло хати, де жінка пасла овечку, скручувалось доріжкою вгору. Доріжка вела коло самого цвинтаря, що стояв на горбку, обкопаний високим валом, оброслим зеленою травою. Через зелені вишеньки та покривлені яблінки на гробах визирали низенькі дерев'яні хрестики різної величини і віку.
Коли доходили до цвинтаря, здалека чути було жалібний спів, а високі червоні хоругви хитались понад головами громади людей.
На самім переді йшов панотець у церковних ризах, а за ним везли на возі збиту з дощок трумну.
— Аво, тато! — сказав Славко, показуючи пальцем на панотця. Але ніхто на те не зважав. Діти сумно дивилися на трумну, покриту кусником домашнього полотна.
З одного боку йшов чоловік помершої, а за трумною поступали три дівчини з розплетеним волоссям та голосно голосили:
— Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто порадить? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загніва-лися, що забралися в остатню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?
На людей находив тяжкий сум від того діточого плачу. Чоловіки йшли з понуреними головами, а жінки обтирали сльози.
— Ото сирітки плачуть, ніби зазулі кують! — говорила тихо Тетяна.
Ольга притулилася до неї і захлипала, хлопчикам також збиралося на плач.
— Ходіть! Ходіть! — сказала по хвилі Тетяна, забираючи діти з собою, і повела стежкою вгору.
Вузькі суголовки тягнулись поперек широких нив. Вітер потягав легко, а збіжжя колисалось уже повним колоссям. Діти майже зовсім ховалися у високім збіжжі та рвали межею сині блавати, червоний мак і багровий кукіль. Наперед них ішла борзо дрібним, жвавим ходом молода молодиця.
— А ви куди справилися в неділю, у поле? — питала Тетяна.
— Хлопці роблять нам шкоду у полі, а мій чоловік каже: "Йди там та подивися; як уздрять, що хтось доглядає, то будуть уже хоч трохи страху мати".
— То ваш чоловік не йде сам у поле хлопців пуджати, але вас виправляє?
— Не міг сам іти, бо він при церкві у братстві, а всі старші брати десь порозходилися, бачу, на весілє пішли, а сегодня Петриху ховали, то вже він мусив послужити.
— Ох, Петриха пішла, як би її не було на світі; аби хоч старшу доньку була відвінувала!
— Старша як старша; старша дасть собі вже раду, але тих менших буде ще якась чесати, а з-за кождого волоска кровцю пускати.
Молодиці квапно було, бо й маленька дитина дома лишилась; тож вона скоро розійшлася з Тетяною.
— Що вона се казала, Тетяно? Про якесь чесане та про кров?-— питали діти.
— То є така сирітська пісня.
— А ви її знаєте, Тетяно? Ану-ко, заспівайте!
— Не можу співати: мене щось душить у горлі.
— Но, то лиш розповіжте!
Тетяна не відказувала звичайно дітям, то й тепер розповідала про сирітку 3: як пішла по полі блукати та матінки шукати; як здибав її господь бог і казав, щоби взяла три прути лозові і вдарила три рази по гробі матері. А коли вона взяла три прути лозові і ударила по гробі, аж чує, а мати до неї відзивається та й питає: "Хто то стукає по моїм гробі?" — "То я,— каже сирітка,— возьміть мене до себе!" Але мати стала казати, щоби вона назад ішла додому, аби їй мачуха голову змила та сорочку вшила.
Сирітка не хотіла додому вертати — боялася мачухи, що заки їй сорочку вшила, то кляла: "Аби-сь не зносила!" А коли її чесала, то за кождим волоском виступала кровця. Аж прилетіли три ангели і взяли сирітку живцем до неба. Мачуху вхопили три чорти до пекла та посадили на тисові столи, дали пити гарячої смоли, потому піднесли вгору високо і кинули у пекло глибоко.
— А чому ангели не прийшли та не сказали мачусі, щоби була для сирітки добра? — питала Ольга.
— Бо кождий чоловік повинен і без того добрим бути та другому не робити кривди.
— А Іван із Іванихою і ті люде, що в тої жінки, що ви з нею говорили, овечку беруть, чи також підуть до пекла?
— То не моя річ судити їх,— сказала Тетяна і звернула бесіду на що інше.
Доходили до Трьох лісків. Вони тягнулися вздовж горбка і були поділені на три часті; від того і Три ліски називалися.
Попід лісок простерлася широкотрависта сіножать, повна цвітів. Свіжість трави манила здалека, а медовий запах цвітів наповняв повітря. Високоногий бузько чалапав спокійно по багнистих плесах сіножаті, з повагою приставав і споглядав на компанію, що зближалася. Вгорі кружив хижо-крилий половик, піднімався високо, бив крилами, закручував щораз менші круги і пропадав в облаках.
Діти кинулись одно перед другим рвати чудові цвіти: рожеві гвоздички, лілієві дзвіночки і золото-жовтий блискучий яскер.
Ромко рвав маленькі голубі цвіточки, що несміло визирали з трави і будто би тягнули у щораз більшу траву.
— Ромку, не йди там, бо там мокро! — казала Тетяна.
— А ви як знаєте, що там мокро?
— Бо де жаб'є очко росте, там мусить бути мокро.
— То се жаб'є очко? Та воно справді визирає з трави, як би жаба з води дивилася,— дивувалися діти.
Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілля, але і се зганила йому Тетяна:
— Тфе, не рви! То падиволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати.
— А се що .за цвіти? — запитав Костуньо, подаючи їй в'язанку синьо-жовтих цвітів.
— О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що бог перемінив їх у одну цвітку.
— А се що таке? Ніби вовк, ніби яка звірина! Тетяно, дивіться! — кричав Костуньо, зриваючи одну цвітку з довгої китиці, обсипаної густим цвітом, що справді вигляділа, як би пащека якої змії, ніби голова якого розжертого звіра.
— Се ленок. Сим дівки миються, аби ладні були; але котра тим обмиєся, то сім літ не буде мати щастя.
— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.
— Ні, се називають сльози зазулі.