— А ви пам'ятаєте, Тетяно, татарів?
— Ні, не пам'ятаю. Панщину трохи ще пам'ятаю, хоч мала ще тоді була; але про татарів лиш чула, що люде розповідають.
— А яка то панщина, що ви її пам'ятаєте?
— Панщина то таке, що люде робили панам задармо, а пани ще над ними збиткувалися, замикали у темні льохи та й били, що аж кров лилась.
— А чому люди йшли їм робити?
— Бо мусили; бо таке право було, що всі люде мали робити на пана, що був в їх селі.
— А звідки взявся один пан на стілько людей в селі? — втрутився знов до розмови один з пастухів.
Тетяна усміхнулася:
— І на се е приповідка; чи правда, не знаю.
— Ану-ко, яка? Кажіть, кажіть!
— Старі люде розповідають, що панам не дав бог прізвища. Вони зійшлися раз на великий банкет та й все один до другого: "Пане добродзею" та "пане добродзєю". Підслухувався до них чорт та й питає: "Що ви все до себе говорите лиш "панє добродзєю" та "панє добродзєю"? Як не маєте прізвища, то я вам дам!" — "Добре!" — кажуть пани. Тоді він узяв велику плахту, розпростер її та й зібрав панів укупу. Потому як не візьме, як не свисне ними вгору,— аж порозліталися на всі сторони, по всему світу розсипалися; а котрий на що впав, то від того дістав прізвище; впав на потік — назвався Потоцький; на березу — Березовський; на комору — Коморовський; на вербу — Вербицький; як уже якому припало.
— А наш мав на корито упасти, бо зветься Коритов-ський,— завважив один із пастухів, а всі діти засміялися сердечно.
— Та тому-то все люде і люде, а лиш один пан у селі! — чудувалися інші пастухи.
— Чи Коритовському робили люде також панщину?
— Сему молодому вже не робили, але старому робили, чому ні!
— Ви казали раз, що ви росли у дворі, то маєте старого пана пам'ятати.
— Трошки пам'ятаю, хоч я була ще маленька. Раз, знаю, люде молотили у стодолі, а страву, що взяли з собою з дому, принесли до пекарні, аби не замерзла, бо була страшна лють тоді. Дівок у пекарні зібрала охота подивитися до горшків. Пам'ятаю, як сегодня, що в однім горшку був борщ із грубими буряками, у другім якась капуста була і трохи бульб, кусень чорного хліба та й студена кулеша. Дівки взяли потрохи кушати тої страви, але не могли їсти, бо була зовсім не солена. Як робітники увійшли на обід, дівки стали питати їх, як вони можуть їсти таку несолену страву. "Яку маємо, таку їмо",— кажуть вони. Але страва їм не лізла в горло, то вони давай приставати до моєї мами, що була при челядній кухні, аби їм дала трохи солі. Але мама не хотіли. "Не дам,— каже,— аби не знати що. Аби мене за вас різками били?" — "А може би, сю малу до пана післати?" — каже один, показуючи на мене. "Ану, йди та скажи панові, щоби нам дав солі до страви",— зачали вони мене підмовляти. "Йди та йди, він тобі нічого не скаже",—додавали дівки. Що дитина знає! Кажуть іти, а я йду. Входжу до покою; пан сидить при столику та й курить люльку. Я стала коло дверей та й кажу: "Робітники просять, щоби пан дали трохи солі до страви". Пан як не скричить, як не тупне ногою: "Хто тебе післав тут! Хто підмовляє? Дам я їм солі! Як хочуть солі, хай собі принесуть із дому";
— А ваш тато також у дворі був чи лиш мама?
— Ні, тата там не було, лиш мама та нас дві, я та й старша сестра.
— А тато де був?
— Ніхто не знає, де подівся. Пан маму взяв до двора, а його нагнав за те, що не хотів робити панщини; та й він десь пішов світами.
Тетяна задумалася, уперла очі у корч скоруха, а діти надармо чекали, щоби вона їм іще оповіла що більше.
— А мамі добре було у дворі? — розпитували дальше. Тетяна засміялася гірко.
— Чи добре? Колись мало бути добре; але потому дуже зле було, і моїй мамі очі не висихали з сліз.
— А вона ще й тепер там є? — запитав Славко.
— Де, де, де! Коли-то вже моєї мами на світі нема! Вже давно тіло з костей опало.
— А ви чому не лишилися у дворі?
— Лишилася була, та недовго; як мама умерла, а сестра віддалась, я була ще якийсь час у дворі, потому мене нагнали.
— А за що вас нагнали?
Лице Тетяни скорчив якийсь глибокий прикрий біль, але вона нічого не відповіла.
— Може, ви не хотіли панщини робити так, як ваш тато?
— Кажу, що тоді вже не було панщини.
— Але ви її запам'ятали?
— Лиш стілько, що вам казала. Та й те ще пам'ятаю, що все чула, як говорили, що люде не мають уже панові робити, що давно задармо робили, а він і їсти не давав, а тепер мусить за роботу платити і їсти давати, як згодиться на харч.
— Може, вам не хотів пан платити? — запитав знов Ромко з упертою цікавістю дитини.
— Ей, що вам про те розповідати! — відповіла неохотно Тетяна.— Вже пізно; ходіть додому, бо пізніше буде холодно.
Діти повставали. Тетяня зачала їх вбирати у тепле одіння.
Пастухи схопились і собі, щоби гнати худібку до села.
Діти по такій довгій прогулці смачно заснули, та лиш у сні роїлись їм по головках ліси, цвіти, сіножаті, сиві зазулі, чорти, козаки, татари та людська недоля.