Брусиловський прорив
Парадоксально, але саме росіянам, яких тоді обидві сторони вже мало не списали з рахунку, наступ Союзників 1816 року завлячує одною з найуспішніших операцій у всій війні. У березні вони атакували на північній ділянці фронту в напрямку Вільно, але, незважаючи на перевагу, накопичену в людській силі та зброї, були відкинуті назад, втративши 100 000 чоловік. Однак вони дотримались обіцянки, даної своїм собхникам та в червні почали наступ на Галіційському фронті під командуванням генерала Алексея Брусилова. Вони прорвали австрійський фронт на ділянцв і 20 миль та взяли в полон півмільйона солдат супротивника. Успіх Брусилова можна почасти списати на низький бойовий дух австрійських військ та їхнє цілком безтямне Верховне командування, разом з вочевидь безмежною мужністю російськиї солдат. Але ще важливішими виявилися думка й підготовка, витрачені на операцію: детальне планування, тісна взаємодія піхоти й артилерії, безпосередня наявність резервів на закріплення досягнутого успіху та над усе — міри, прийняті на забеспечення несподіванки. Цк свідчило, що армії нарешті почали навпомацки вибиратися з тактичного тупика.
Для росіян ця перемога стала пірровою. Їхні армії зазнали втрат майже на мільйон чоловік і вже ніколи не оговталися. Їхній успії налякав сусідню Румунію, останню з балканських нейтральних держав, і вона пристала до Союзників. Румунська армія, однак, виявилася сміховинно безпорадною та швидко була розбита в австро–німецько–болгарському наступі під командуванням того самого ж Фалькенгайна, якому вдалося тут полагодити свою сильно пошарпану репутацію. Румунія впала разом з нафтовими й зерновими ресурсами, яких так війдчайдушно стало не вистачати Центральним державам. Втім і це ніяк не наближувало перемоги. Обидва боки тепер все настійливіше питалися: якщо перемоги нітрохи не видно, чом не вкласти мир?
6. Сполучені Штати вступають у війну
Тиск у тилу на початку 1917 року
Початкові супротивники у війні, Російська та Австрійська імперії, тепер уже були більш ніж готові до миру. Тиск у них удома ставав майже нестерпним. Всюди не вистачало продуктів, пального та промислової сировини — результат не стільки Союзної блокади, як невситимих потреб військової галузі. Галопуюча інфляція витисла споживчі товари на чорний ринок. На цьому добряче нагріли руки ділки з воєнної промисловості, а відвертість, з якою вони розкошували в новонадбаних грошах, посилювала суспільну напругу. Селяни все ще могли накопичувати вирощене й зібране та вдаватися до простого обміну товарами, тож найгірше страждали робітники та нижчі верстви середнього класу в містах, яким доводилося годинами вистоювати в чергах, і часто на сильному морозі, щою дістати товари першої необхідності, якими би низькоякісними ті не були. Страйки та хлібні бунти палахкотіли по всій Центральній та Східній Європі. Труднощі вдома разом з втратами, понесеними на фронті, лишали небагато місця для патріотичного піднесення та відданості правлячій династій — а ці живили й підтримували і російський царизм і режим Габсбургів на протязі двох попередніх років. На кінець 1916 р. стало ясно, що дві імперії змагаються в перегонах, хто розвалиться першою. Смерть 86–літнього імператора Франці–Йосифа у листопаді широко сприймалася передознакою кінця самої Імперії. Наступник його, молодий імператор Карл, одразу ж "з чорного ходу" встановив зв'язки з Францією, щоб обговорити умови вкладення миру. Німецький вплив усе ще був досить сильним, аюи підтримувати військові зусилля Австрії та тлумити її пошуки миру; але західні союзники царя Миколи II нічим не могли тому задопомогти, коли троьома місяцями пізніше хлібні бунти в Петрограді вийшли з–під контролю та повалили його владу.
Тоті західні союзники ще не були готові до миру. З одного боку, тямущі та здебільшого некорумповані бюрократії могли впоратися з економікою досить уміло, щоб уникнути серйозних труднощів для цивільного населення. З іншого — влада над морями робила їм приступними харчі та сировину Західної півкулі. Виплати за отримане обіцяли велетенські проблеми в майбутньому, але на той час кредит був рясно наявний. Втома од війни, звісно, зростала і у Франції, і в Англії. В обох країнах соціалісти, чиї довоєнні зв'язки та інтереси тимчасово було притлумлено патріотичним піднесенням, починали виступати за компромісовий мир, але вони все ще стояли дрібною меншістю, а політичне невдоволення було спрямоване радше на те, що війну ведуть абияк, ніж на те, що вона взагалі триває. У Франції вину за жертви Вердену покладали на прорахунки Жофре, якого замінили Робером Нівелем, більш політично сприйнятним генералом. У Британії положення Хейга лишалося непохитним, не зважаючи на втрати, понесені при Соммі, але загальне невдоволення знайшло вихід, спрямувавшись на дещо млосний уряд Герберта Асквіта. У грудні Псквіта ра посту прем'єр–міністра замінив Девід Ллойд Джордж — "людина з народу". Правдиво, саме завдяки йому було створено громадську інфраструктуру на підтримку воєнних зусиль, мав він і харизму питомого бойового вождя. Загальний настрій і в Англії, і у Франції на кінець 1916 р. схилявся не стільки до замирення — аж ніяк, поки німці лишаються в Бельгії та північно–східній Франції — скільки до вправнішого ведення війни.
Так само почувалася й німецька воєнна верхівка. Тоді як у Франції з Англією воєнні невдачі потвердили цивільний характер керівництва, в Германії військові перемоги, особливо на Східному фронті, настільки посилили репутацію Ганденбурга з Людендорфом, що, коли ті усунули Фалькенгайна від командування армією в серпні 1916 р., вони правдиво перебрали на себе контроль над країною. Але ж, хай Фалькенгайн і втратив пост, ідеї його тріумфально перемогли. Досвіл Вердену та Сомми запевнив його наступників, що природа війни змінилася докорінно. Це вже не був конфлікт, вирішуваний на полі бою на користь вищої військової виучки та моралі, але змагання на витривалість між індустріальними суспільствами, де контроль над збройними силами зливався в одне з контролем над виробництвом та розміщенням наявних ресурсів. Цивільне населення було такою ж само невід'ємною складовою часткою ведення війни, і тому логічно мали підлягати військовому контролю. Головне командування отож створило Верховне міністерство у справах війни (Oberstekriegsamt) на керування галузями й робочою силою, та прийняло Закон про допоміжну службу (Helfdienstgesetz), за яким все наявне населення підлягало можливому призову в армію. Військовики насправді створили тіньову бюрократію, що співіснувала з цивільною та змагалася з тою за керування країною. Солдати стали чиновниками. Стали вони й політиками. Людендорфові штабісти розкрутили кампанію за всеосяжні цілі війни, вперше висунуті в серпневій програмі 1914р — довічне панування над Бельгією та північною Францією, разом з поширеними анексіями територій Польщі та введенням Ober Ost.