Робочі місця тих, що пішли на фронт, почасти зайняли жінки. Жінки ще до війни почали організуватися у русі "суфражисток", вимагаючи права голосу, і тепер лідери того руху доклали свого впливу на користь воєнних заходів. Жінким швидко стали незамінними не тільки як медсестри та працвники соціальної служби, але і в офісах, на фабриках та на полях, похідно змінивши весь баланс сил у суспільстві. На початок 1918 р. цю зміну відобразив Закон про народне представництво, що поширив право голосу з 7 до 21 мільйона осіб, включно з жінками старше тридцяти. Ледве як не побічним продуктом війни, Британія стала майже повністю демократичною.
Добровольці та резервісти може й заповнили армійські лави, але настачити їх зброєю та набоями була зовсім інша річ. На кінець 1914 р. практично всі воюючі армії виснажили запаси амуніції, і ставало ясно, що не лише чоловікв, але й промисловість треба мобілізувати до війни. В Німеччині це було зроблено під орудою військовиків, в Англії — цивільних. Почин належав найметкішому члену уряду, Девіду Ллойд Джорджу, хто попри протести Кітченера створив спершу Комітет а у травні 1915 р. і Міністерство військового постачання, яке об' єднало промисловість, трудові ресурси та громадські служби під керівництвом уряду з необмеженими повноваженнями в усіх царинах постачання. У 1917 р. було додатково створено подібні ж установи, як–от Міністерства продовольства та перевезень, здебільшого укомплектовані спеціалістами з самих же галузей, аби вирішувати складнощі з нормуванням товарів, що виникли від тиску блокади, що посилювався. Внаслідок, хоча на 1918 р. велика частка населення недоїдала, англійці так і не занепали до голоду та злиднів, від яких на кінець війни мучилися їхні вороги.
Франція втратила 40% запасів вугілля та 90% залізної руди через німецьку окупацію; але вона все ще була переважно аграрною країною, та, попри своє химерно мінливе політичне керівництво, адміністративне кермо перебувало в руках вельми вмілої бюрократії, створеної Наполеоном. Щн важливіше — в неї лишився доступ до ресурсів Західної півкулі, тож її визначна збройна галузь не постраждала. Її уряд, що спирався, як і в Англії, на широку коаліцію центру та лівого крила, попервах лишив війну генералові Жофре, герою Марни. На кінець 1915 р. французька армія зазнала таких страшних втрат і добилася таких мізерних результатів, що почали зростати сумніви щодо уміння Жофре вести війну — сумніви, які підтвердила його неспроможність передбачити німецький наступ на Верден наступною весною. Але поки що ніхто не схилявся укласти мир. Звичайний патріотизм правих, восіблений президентом Раймондом Пуанкаре, і запекле якобінство його найсуворішого критика Жоржа Клемансо злилися в затятості виграти війну та знищити сили Німеччини, зробивши ту неспроможною будь–коли знову почати нову війну.
Дуже відмінним був стан у Російській імперії. Незважаючи на велетенську людську силу та швидку індустріалізацію економіки, Росія страждала від двох головних і, зрештою, смертельних вад: географічної ізоляції та адміністративної невправності. Перша скалічила її економіку, друга зробила нездатною полагодити розгардіяш. З початком війни перервався важливий імпорт, а торгівля з закордоном — головним чином зерно з південної Росії, заблоковане в Дарданелах — занепала на 70 відсотків. Внутрішнє виробництво було не здатне залатати виниклу діру, хоча й місцеві спритники отримали на постачанні велетенські прибутки. Російські армії, як і всі інші, швидко вичерпали амуніцію — і не тільки набої, але й гармати, ба й навіть рушниці та пістолі. У грандіозних битвах 1914–15 рр. російські піхотинці змушені були атакувати без прикриття артилерії, ба часто навіть без рушниць. Не дивно, що на кінець 1915 р. російська армія втратила близько 4 мільйонів людей.
Нездатність лінивої нетямущої російської бюрократії виправити становище викликала суспільний протест та привела до створення неформальних спілок, земств, спершу щоб впоратися зі скрутою (включно з вийнятковим напливом біженців з місцевостей, захоплених війною) але потім і з рештою воєнно–адміністративних задач — продовольством, паливом, транспортом, ба навіть військовими справами. Але ж, коли в Західній Європі уряд заохочував і користався з таких добровільних спілкок, у Росії їхня робота викликала глибоке обурення — і з боку професійних бюрократів (також і тих у збройних силах), і з боку кліки аристократів, що панувала при дворі, яким правили цариця та її зловісний монах–ражник Распутін. Останній і без того взагалі був проти війни. В серпні 1915 р. ця група переконала царя усунути свого дядька Миколу від командування арміями та самому зайняти пост. За його відсутності цариці вдалося опанувати уряд і зупинити будь–які спроби подальшої реформи.
Результат був трагічний. На початок 1916 р. робота земств почала давати наслідки. Зброї та амуніції стало вдосталь, Верховне командування було перетрушено, після кадрових змін воно сягнуло нового рівня компетентності, що виявилося наступної весни під час ефектного успіху генерала Брусилова. Але вдома все розвалювалось. Транспортна система тріщала від збільшення перевезень, що обривало постачання палива та, важливіше, продуктів у міста. Взимку 1915–16 рр. виникла серйозна нестача обох у всіх російських містах, особливо в столиці Петрограді (як Санкт–Петербург було патріотично перейменовано в 1914 р.). В 1916 р. становище швидко погіршувалося далі: численні страйки виникали в містах , а за їх межами поширирювалося ухиляння від призову. На кінець року Росія стала некерованою.
Єдиною втіхою для Союзників було, що в Австро–Угорщині становище не багато краще. Єдиною перевагою Монархії — та її не завжди такою бачили — було, що німці могли надати пряму допомогу. Якби не це, австрійці могли би повалитися навіть раніше за росіян. Національна — чи радше міжнаціональна — солідарність, з якою зустріли війну, тривала недовго. На весну 1915 р. після згубної зимової кампанії Конрада австрійська армія, як ми бачили, втратила більше двої мільйонів солдат, в тім числі більшість професіональних кадрів, що єднали сили, які говорили на дюжині місцевих мов. Тільки посилені вливання німецьких "радників" та штабних офіцерів хоча б тримали їх докупи. В тилових справах угорці дедалі більше чинили, як захочуть, та, здатні самі себе забезпечити продуктами, мало потерпали від війни, що затягнулась. Австрійці не мали тої переваги. У харчах вони стали залежні від угорців, які не поспішали надавати провіант. Австрійська економіка страждала від союзницької блокади, як і німецька, але хронічно нездарлива бюрократія боялася хоч трохи захитати і без того сумнівну лояльність населення, тож не спромоглася й запланувати економіку на стан облоги чи ввести карткову систему. У Відні почали голодувати навіть раніше за Петроград.