Перша льгота

Левицький Модест

Край села біля греблі одиноко стояла убога хатина. Певна річ, що нужда та злидні давно вже голубили ту хатину. Стара стріха поросла зеленим мохом і в одному кутку, над коморою, вже запалася; димар над стріхою стирчав кількома чорними, осмаленими віхтями. З двох невеличких віконець одно було залатане замість вибитих шибок дошкою і, мов сліпе око, виглядало більмом. Хата покривилась одним боком, що почав уже вростати в землю. Убого було і на подвір'ї, зарослому споришем: лише стара, дірява повітка, купка сухого хмизу та кілька курей, що шпорталися на смітнику — та й всеньке отеє, мабуть, було хазяйство.

Проте видко було, що хазяї дбали як могли про свою оселю: хата була чисто побілена, призьба вимащена жовтою глиною, старенький тин де-не-де полатано верболозом та підперто кілком, щоб не валився.

Жила у тій хаті вдова Скрипчиха з сином Максимом, невісткою та маленькою внучкою.

Залишилася Скрипчих-а вдовою з сином Максимом. Тільки й утіхи, тільки й журби її було. Дітей шестеро поховала вона ще за небіжчика — один лиш сей викохався. Десятий рік ішов йому, як посиротіли вони, а вже почав матері у поміч ставати: хмизу надбає на паливо, води хоч піввідерком, а наносить, городину пополе. Навдивовижу було воно слухняне та розумне.

Скрипчиха заробляла по людях, бо своєї землі не було, крім шматочка городу при хаті: улітку за сніп, за копицю, зимою за мітки. Тим і жила.

Хатину піддержувала як могла. Все думка була: виросте Максим — одружить вона його та покіль віку буде — свій куток матиме.

Як пішов Максимові п'ятнадцятий рік, віддала його Скрипчиха у найми до двора. Легше стало жити, бо й за хатою менше клопоту та й заробляти став хлопець копійчину.

Не літа, а гірка праця та злидні без пори зостаріли Скрип-чиху; лихо згорбило її, мовби невчасно гнітило до землі. Не ставало вже сили робити, як колись.

Чимраз частіше навідувала її давно викохана думка одружити сина та спочити трохи.

Як минуло Максимові дев'ятнадцять літ, почала мати раз у раз нагадувати йому про те.

— Одружився б, дитино моя; не вік тобі по наймах тинятися! Бачиш: нездужаю; хто ж тебе, бурлаку, обшиє, обпере? Отеє візьмеш на покрову сорок карбованців — купив би конячку, возив би буряки на завод тощо, а повесні найняв би й степу шматок — був би хазяїн... Оженись, сину, заспокій мою старість та нужду!..

Максим для матері все рад був зробити. До дівчат він був неквапний, на вечорниці та на вулицю не вчащав — однаково йому було, яку б не сватати. Та думка була, що даремна річ його старостам оббивати пороги у багатирів — сорому наберуться. Узяв та посватав таку ж сироту, як і сам,— Мотрю, що служила у тому ж таки дворі за доярку. Дівка була чесна, тиха та трудяща, хоч на вдачу не дуже красива.

Після покрови відбули весілля. Пани, що до обох їх були добрі, дарували Мотрі теличку, а Максимові на весілля п'ять карбованців та деякого відсипного поверх того, що заслужив.

Скрипчисі мовби й справді усміхнулася доля на старість. Невістка була добра, слухняна: догоджала їй, як рідній, та й чоловікові ніколи не перечила.

Максим спромігся на коняку, а повесні взяв і шматок степу під буряки для заводу. Улітку, обробивши своє, всі троє заробляли у дворі та по людях. Зимою жінки пряли. Мотря обшивала всю сім'ю, а Максим заробляв підводою та плів солом'янки.

До року народила Мотря дочку.

Вже стара Скрипчиха пошилася у няньку до внуки, бо на роботу у полі та на городі сили не стало: нажне було снопів десять або випращує картоплі грядку — та й годі далі робити.

Цей рік був тяжкий для людей, бо від великодня аж до зелених свят дощу ні крапельки не дав бог, ні зерна, ні соломи, ні паші для скотини не вродило. А коли сутужно стало справжнім господарям, то вже й потому таким злидарям безземельним, як Скрипки. Ще й на буряка з такої засухи черва напала — шкода було й праці коло них.

Сумний ходив Максим, журячись, як воно буде зимою без хліба, без паші та без палива. Тяжку думку думала й Скрипчиха, похиливши стару голову над колискою онуки... Не бачила та голова добра за життя, не зазнає його й довіку...

Минуло, літо.

На покрову злягла стара Скрипчиха та вже й не зводилася з печі. Дух їй заперло в грудях, ноги побрякли, кашель душив.

— Смерть моя прийшла, діти! — почала вона казати синові та невістці.— Ох, пожила я своє на світі, наїлась я иіиднів, напилася лиха, виплакала всі слізоньки гіркі... Дав Г)и господь милосердний спочинок моїм кісточкам трудже-иим... Сиротятка ви мої! Чи така ж і ваша буде доля нужденна? Ох, не дай то боженьку, не дай господеньку милостивий!..

Мотря привела до недужої бабку Демидиху. Пошептала баба, дала зілля, щоб зварити та витерти груди та ноги — не полегшало. Привозив Максим фершала з містечка — і той не поміг нічогісінько. Ядуха, сказав, незлічима.

Тижнів три простогнала стара та й, чесно висповідавшись і запричастившись, спочила давно бажаним вічним сном.

Мусили заставити у жида кожушанку та ще до того позичити у кума карбованців пару, щоб було чим поховати матір.

Спорядивши все до похорону, пішов Максим другого дня рано до попа. Дорогою уздрів старшину.

— Добридень! — вклонився Максим.

— Здоров! А куди бог веде!

— До попа.

— Чи знов хрестити? — усміхнувся старшина.

— Ба ні, ховати! — відповів Максим.— Мама померли!

— Царство небесне!..— сказав старшина, зняв шапку та перехрестився.— Коли ж померла?

— Вчора! Прощайте, дядьку!

— З богом, небоже! Агов, Максиме! — гукнув навздогін старшина.— А ти ж, либонь, на призові сього року?

— Еге! Таж у мене вільгота!

— Так. А прийшов би таки, може, у волость! Заявився.

— Хіба треба? — спитав Максим.— Адже ж першу вільготу не беруть!

— Та не беруть, я знаю! А все ж заявитись треба для порядку, не було б штрафу якого, он що! Жидка на п'ятдесят рублів оштрафували, що не явився з первою вільготою. Самого не взяли, а проте штраф, що не явився. Таке діло!

— Коли треба, то прийду,— сказав Максим.— Так коли ж? Ось похорон сьогодні!

— Забіжи від попа! Попросиш у присутствії, щоб пустили швидше. Саме тепер засідають.

— Хіба ви попросите за мене, дядьку, будь ласка. Я ж не знаю, куди там приступити!