— Ну, ну, якось-то буде! — відповів старшина. Перебалакавши з попом, побіг Максим у волость. Саме
тоді було там воїнське присутствіє.
Протиснувшись крізь юрбу парубків, що гомоніли на дворі волості, дожидаючись, поки покличуть по черзі, Максим зайшов у канцелярію.
І там була сила народу.
За столом, покритим зеленим сукном з золотою мережкою, сиділо всяке начальство, чоловік зо шість: і воєнні, і невоєнні, і з медалями, і з ґудзиками, і так собі без усього. А перед столом стояла висока стійка, біля неї двоє москалів та й міряли вони на тій стійці голих новобранців. Далі стояв старшина, урядник, староста та ще люди.
Максим протиснувся до старшини.
— Ось і я, дядьку! — сказав він пошепки.— Попросіть, будь ласка, щоб швидше записали, що там треба, та пустили мене.
— Ну, ну,— кивнув старшина та й посунувся навшпиньки до стола.
— Чого тобі, старшина? — спитав один з начальства.
— Призивний один просить, щоб швидше відпустили його...
— Чого так?
— Мати померла, ховать треба!
— Як звуть?
— Максим Скрипченко.
Максим ближче подався до стола. Начальство шелестіло паперами, шукаючи чогось.
— Максим Скрипченко, перва льгота! Чого ж являвся? Тобі можна було не являтись! Іди з богом!
— Я не знав,— обізвався Максим.— Старшина казали.
— Можна було не являтись,— сказав один із начальства, читаючи щось у папері.
Максим завернувся йти.
— Постій! У тебе батька нема?
— Нема! — сказав Максим.
— А мати, кажеш, померла?
— Еге, вчора!
— Еге-ге, брате! Погане діло! Пропала.твоя льгота!
— Як пропала? — тремтячим голосом спитав Максим.
— Так! Ти був один син у матері і мав через те перву льготу, щоб, значить, годував і піддержував матір. А тепер вона померла — померла і твоя льгота! Ти одиночка. Такий закон!
Максимові серце стиснулось у грудях; щось підступило до горла, затремтіли ноги.
— Господа начальство! Ваше благородіє! У мене жінка, дитина... Хіба ж їх не треба годувать, піддержувать? Помилуйте!..
Голос його тремтів, запинався на кожнім слові, і здавалося Максимові, що це не він говорить, а хтось інший.
— Закон не признає жінки та дитини для льготи! Лише батька та матір! А ти тепер сирота, одиночка! Нічого не вдієш, голубе. Жалко тебе, та не можна! Закон!..
— Що ж мені робить у світі?! — скрикнув Максим, заломивши руки.
— Нічого не зробиш! Роздягайся, ставай на міру! Коли годен — підеш служити!
Максимові світ затуманився, і він нічого не тямив, не пам'ятав. Мов у тумані, у сні якомусь манячило йому, як його міряли, як записали годним. Він опинився знов на волосному дворі і від холоду осіннього ранку почав трохи опам'ятовуватись. Якийсь жидок ударив його легенько по плечу.
— Який же ти дурнии-ий! На якого чорта було тобі являтись? Хіба присутствіє знало, що твоя мати вмерла? Так би ніхто й не знав, та й була б тобі повік льгота! А він, дурний, сам собі біду напитав! О-ой-ой!..
Вернувшись додому, Максим розказав жінці про несподіване горе. Бідна Мотря аж билася головою об стіну із жалю, заводячи уголос та заливаючись слізьми.
Мати лежала на лаві. її спокійне, нужденне обличчя здавалось найщасливішим у сій хаті: вона мала тепер небесну вільготу і була байдужа до людського горя, до земних законів та льгот. Максим припав лицем до холодних материних рук.
— Мамо! Мамо!..— з одчаєм простогнав він.— Не зазнала ти сама щастя і нам його не дала! Чому ти не прожила ще хоч зо два дні для нас, для вільготи?