— Геть звідціль, ледацюго! Геть, щоб і очі мої тебе, капосника, не бачили! Роби свої капості там, на землі, а тут нема твоєї волі!..
Гукнув так на нього, а сам пірнув під воду. Вловив там захожу дівчину Оленку й, ніжно обнявши її за гнучкий стан, одніс до свого скляного палацу. Там зустріли її Водяникові доньки — Русалоньки. Прибрали, зачесали, одягли на неї розкішний вінок з білих водяних квіток. І стала вона найкращою Русалкою в тому озері...
А козак Залізняк перестав з того часу співати-жартувати. Поклав у дубову скриню свою голосну бандуру, замкнув її великим замком та й пішов аж у святий Київ на прощу. Там, у Лаврі Печерській, довго молився та пестився, свій невільний гріх покутував, бо ж думав він помилково, що кохав він щиро, справді, не звичайну, гожу дівчину, а якусь лиху Відьму. А потім, коли вже почав козак забувати помалу про чарівну красуню Оленку, купив він собі коня вороного, нового мушкета та шаблю-арнаутку й подався бити турка-бусурмана...
Так сумно скінчилося добре кохання бравого козака Залізняка та захожої красуні дівчини Оленки...
Отже, на тому діло не спинилося.
Дуже розгнівався-розлютився старий Водяник на дурного Перелесника, бо ж через його недоречну недотепність не тільки таке славне кохання розбилося, а ще й передчасно загинула молода душа. Покликав він Дитинчат-Потерчат й звелів їм позбирати на бережку озера всі Оленчині сльози, що на траву попадали, як вона плакала, голосивши. А потім написав очеретяним пером на широкому листові з латаття, як і до чого призвів нерозумний Перелесник бравого козака та захожу дівчину. Найбільше ж в тому листі нарікав, що Перелесник через свій дурний жарт псує добру славу Невидимої Сили, людей проти неї настренчує [3], замість того, щоб їм в коханні допомагати, бо ж є то його повинність, — він найкраще кохання розбив...
______________
[3] Настренчувати — підбурювати.
Узяв тоді Водяник того листа, позливав Оленчині гіркі сльози до глечика з перламутрової мушлі та й послав усе те Дитинчатами-Потерчатами аж до самого Вія.
Як прослухав мудрий дід Вій Водяникову цидулку, як побачив він палкі сльози бідної захожої дівчини-наймички, — схилився на свою золоту булаву й у самого у нього побігли сльози з-під довгих вій по білих вусах... Довго сидів він мовчки, а потім глянув на Потерчаток, взяв у них з рук перламутровий глечик з Оленчиними сльозами й промовив:
— Ідіть, дітки, додому. Поклоніться панові Водяникові вашому й подякуйте йому красненько, що він мене про все те повідомив. Я зроблю, що треба.
Тоді стукнув по підлозі шаблюкою, — й враз стали перед нього три його джури. Він тільки хитнув їм головою, а вони вже й зрозуміли все, що їхній пан їм сказати хотів, і вмить вилетіли з палацу. А за кілька хвилин вже несли з собою Перелесника.
Тремтячий, мов осиковий лист, став він перед своїм грізним суддею, старим, мудрим Вієм. Потім в розпуці упав навколішки.
— Винен, батьку! Заслужив кари. Згубив безневинно добру душу. Не благаю помилувати, прошу справедливо покарати! — плакав винуватий Перелесник.
— Підведіть мені вії! — звелів Вій.
Джури враз виконали його наказ. Глибокими, повними жалю очима подивився мудрий Вій на Перелесника, що лежав скорчений на підлозі, мов шкодливий пес, й тихо проказав:
— Сказав би я, що ти злосин [4], так знаю добре, що не лихий ти, а тільки дурень. З глупоти та знічев'я робиш ти лихі вчинки. Не карати тебе, йолопа, Б вчити треба. Ти ж, мабуть, по лісах гасаючи, Іде й писати як слід не навчився?!
______________
[4] Злосин — тут: злочинець.
— Не вмію, батьку! — відповів Перелесник.
— Отож я паки й паки тобі кажу: що з дурня візьмеш, коли він не знає й того, де ї з двома крапками треба ставити?! То буде тобі такий мій вирок. Поки ти не вивчишся справно читати й писати по-українському, поки всіх книжок, про те видрукуваних, не вивчиш напам'ять, — не смієш ти й носа виткнути у зелений ліс!
Потім він повернувся до джур і звелів їм:
— Пошліть його до української школи, в Галичину.
Бо ж тоді вже в нас, на Вкраїні, почали заводити школи московські!
І вмить Перелесник став манісіньким, хлопцем. Руде його волосся, як старий віхоть, стирчало на всі боки з-під круглої, високої шапчини з довгим рівним дашком. Під самими пахвами у нього був чорний ремінний пас з бляхою. Короткі штаненята, заляпані атраментом, навіть не затуляли чобітків з рудими халявками, що незграбно сиділи на його ратицях. Його червоне, веснянкувате обличчя з розчепіреними козинячими вухами було напрочуд дурне...
— Хай же його вчать і вдень, і вночі! — додав Вій. — Та не тільки тих наук, що всіх хлопців, а ще й німецької граматики та всіх до одного несправних французьких дієслів. Та щоб таблицю множення знав з початку, з кінця без найменшої помилки. А годували щоб його тільки самим теплим рибним трином. Коли ж застудиться й буде в нього в горлі жаба, щоб нічим іншим йому не мазали, як тільки найміцнішим чорним йодом!.. І вже тільки тоді, як вивчиться на "доктора", тільки тоді може він повернутися до свого лісу...
Так сказав Вій й опустив свої довгі вії...
До всякої кари був готовий нерозумний Перелесник. Але ж, як зачув він, що треба вчити таблицю множення з початку й з кінця та французькі дієслова та що годуватимуть його рибним трином, а мазатимуть в горлі йодом, — не витримав і гірко, гірко заридав. Вієві осавули хутчій вивели його геть, бо в нього по веснянкуватому обличчю так і лили патьоками солоні сльози, що брудними плямами падали на білу мармурову підлогу Вієвої судної світлиці...
Багато років не було в тім лісі Перелесника. І тільки оце нещодавно повернувся він на свою батьківщину. Виснажений, коротко пострижений, щоб не помітно було лисини, з маленькою жовтогарячою борідкою, мов приліпленим до підборіддя рудим клинчиком, — він зовсім був на себе не подібний. Тільки по розчепірених вухах та рясному ластовинні й можна було догадатись, що це той самий Перелесник, якого колись було послано за провину до школи.
Не можна було впізнати і його вдачі. Ходив він тихенько, до всього придивлявся крізь свої величезні круглі окуляри в роговій оправі, а на шиї завжди носив теплого шарфа, бо ж боявся заслабнути на жабу. І через те, що він тепер був не тільки "доктором", а ще й "професором", — став дуже нудний й увесь час намагався чогось повчати Дитинчат-Потерчат, яких почав звати "студентами".