— Гляньте, товаришу комісар!
Один із розві, ників передав Леонідові бінокль. У соняшниках за вибалком виднілись замасковані бронемашини. То тут, то там серед соняшників поблискували офіцерські кашкети. Зненацька бронемашини відкрили вогонь. Кулемети їх, як ножем, скошували стебла соняшників та кукурудзи, в якій залягли наступаючі.
З настанням сутінків під зливою вогню декотрі стали подаватись назад.
— Ні кроку назад! Окопуватись! — скомандував Бронников.
І ось у той момент, коли перший боєць загнав свій заступ у землю, тут, у степу під Каховкою, зародився Каховський плацдарм.
XII
Звістка про створення Каховського плацдарму застала Врангеля в Керчі, куди він прибув, щоб особисто керувати підготовкою десанту на Кубань. Високу постать головнокомандувача щодня бачили то в порту, то — ще частіше — на горі Мітрідат, коли він у бінокль розглядав синіючий вдалині за протокою кубанський берег.
Кубань, Кубань... Та сама, що вважала його найза-пеклішим ворогом своєї самостійності, та, яка не могла простити йому того, що він ще при Денікіні розігнав її козацький парламент,— тепер вона вабить його, мов земля обітована, породжує в серці найпишніші надії. Щодня по обіді дивиться на неї в бінокль із гори стародавнього Боспорського царства...
Людей, поповнення, солдатів! Живих багнетів, живих шабель — ось чого йому зараз найбільше бракує. В пошуках людських резервів послав на Дон загін полковника Назарова, щоб спробував підняти по станицях козацтво. Послав гінця в Гуляйполе до батька Махна, пропонуючи свій союз українським повстанцям, а їхньому бандитському батькові на вибір — генеральський чин або гетьманську булаву. Тепер ось за настійливою порадою американської військової місії готує десант на Кубань. Для нього не є таємницею, чому американці так зацікавлені в цій операції: з захопленням Кубані вони сподіваються заволодіти Північним Кавказом, де найбільше зосереджено капіталовкладень їхніх монополій. Глава місії адмірал Мак-Келлі натурою оптиміст, він, як і Врангель, цілком вірить в успіх і жартома вже величає себе на банкетах "почесним козаком станиці Старочер-каської".
Дванадцять тисяч десантників під командуванням генерала Улагая перекине Врангель туди, на Кубань. Десантні війська складаються в основному з.офіцерства. За його, Врангеля, задумом війська десанту мусять стати лише кадрами для нових формувань, для тієї великої "народної армії", про яку він мріє з першого дня приходу до влади. Він все зробив, щоб помиритись з кубанцями. Те, за що вчора вішав, сьогодні сам пропонує, роздає широкою рукою. Автономії? Дасть автономію! Парламенту? Дасть козацький парламент! Щедрий вождь, він зараз дасть вам усе, аби тільки прихилити до себе ваші контингенти, аби лише стало козацтво під його прапори! Він знає, що погубило Денікіна: тупе великодержавництво, "єдина, неділима", невміння порозумітися з окраїнними народностями... Він, Врангель, не повторить цієї фатальної помилки. Вже уклав угоду з козачими отаманами Дону, Кубані, Тереку... Пообіцяв їм цілковиту незалежність внутрішнього життя. Одначе п'яниці отамани — це лише верхівка козацтва, з нею сторгуватись не важко, головне, як поведуть себе оті жилаві, прості рядові. Адже не з отаманів, а з них, з рядових, мусять, зрештою, вирости його легіони. Агентура віщує неминучий успіх: Кубань жде його. Передають, що досить буде висадитись його військам, і станиці зустрічатимуть їх церковним дзвоном. Твердо вірячи в успіх справи, він, головнокомандувач, вже наперед призначає отаманів у ще не завойовані станиці, адже вони будуть завойовані! Йому подобається, що й вищі його офіцери теж не мають сумніву в щасливому завершенні операції і, відправляючись у десант, забирають з собою навіть сім'ї. Туди йдуть рядовими та командирами рот, а мине небагато часу, і вже вони розгорнуть свої роти у полки, батальйони в дивізії... Те, чого не дала йому Таврія, чого не дали облуплені українські села, дасть багата, вкрай невдоволена більшовиками Кубань!
Серед таких думок застала Врангеля на горі Мітрі-дат звістка про те, що червоні частини, несподівано переправившись через Дніпро, зачепились на шматку землі під Каховкою. Це було як грім серед ясного неба... Якщо інші, здається, ще не встигли оцінити всю міру небезпеки, то сам він одразу збагнув, що це значить. Тет-де-пон. Більшовицький плацдарм на лівому березі, в сімдесяти верстах від Перекопу! Трамплін, з якого червоний тигр зможе в будь-який момент стрибнути на самий Перекоп! Це ж просто жахливо, це могло порушити всі його плани. Доки плацдарм не буде знищено — армія його лишатиметься зв'язана, скута, не кажучи вже про те, що нема чого й думати про з'єднання з військами Пілсудського... Знищити! Знищити негайно, будь-якою ціною!
Він став швидко спускатися з гори, похмурий, розлючений, не знаючи, на кому зігнати свою злість. Тет-де-пон! І хто допустив? Слащов? Цей невизнаний геній, цей давній його суперник, що під час падіння Денікіна теж цілився в диктатори — серед військової верхівки його ім'я тоді називалося поряд з Врангелем... Досі Врангель терпів його. За рішучість, за порив прощав йому й пиятику, й скандали, і навіть те, що разом із своїми кокаїністками він нібито возить у штабному вагоні бразільського папугу, якого сам навчив кричати: "Бар-рон дур-рак". Ніхто це скаже, що Врангель мстився йому. Він дав йому корпус, послав у десант, довірив нарешті Каховку,— і ось тепер має від нього сюрприз...
—: І як же він міг допустити?
Начальник штабу Шатілов, що ледве встигає по стежці за Врангелем, знизує плечима:
— У Слащова був намір навмисне заманути їх далі в степ, щоб потім відрізати від Дніпра й винищити.
— Лаврів захотілось? Чому не винищив?
— Коли кинувся, вже було пізно.
— Що значить пізно?
— Окопались.
У голосі начальника штабу йому вчуваються нотки виправдання Слащова, і це його ще більше дратує.
— Змістити! — нервово кидає він на ходу.— Вигнати в резерв!
Вигнати Слащова, того самого, який девізом своїм проголосив ніч-зорю і який має стільки прихильників серед офіцерства... Щатілов дозволив собі висловити подив: