Перекоп

Сторінка 92 з 136

Гончар Олесь

— На телеграф завернув...

— Може, з Іллічем про дальшу нашу дорогу розмовлятиме?

— Кажуть, ніби тому й затримали оце нас, що нового розпорядження ждем.

Бійці деякий час мовчки поглядають на ешелони, що застигли на коліях.

— Куди-то нам звідси доріженька ляже? — в задумі каже Старков, дивлячись на мигтючі рейки.— Від суворих берегів Байкалу і до... до?..

Він перевів погляд на ешелон, що тільки-но підійшов, прикрашений гілками сибірських кедрів, з плакатами на вагонах, що з землею мішають шляхту та пана Пілсудського.

— Чи не прийдеться нам з цими плакатами та в інший бік повертати? — зауважує Ткаченко.

Розпечені на сонці паровози, рейки, платформи — все пашить вогнем. Дрімає на платформах артилерія. Низькорослі сибірські коні сумовито поіржують з вагонів, зачувши поблизу — за станцією — настояний травами степ, і волю, і простір...

IX

Незабаром і в вагонах запахло степом... Доки паровози набирали воду та перегукувались, маневруючи десь на стрілках, в ешелонах було влаштовано щось схоже на летючий суботник. Приклад подали синельниковські дівчата, що прийшли до ешелонів надвечір з віниками, відрами та снопами свіжої степової трави.

— Ану, шахтьори! — підступали до вагонів дівчата.— Як ви тут поживаєте? Причепуримо вас трохи ради суботи!

— Щоб згадували нас та злішими на панів були!

— Ну що ж, чепуритись так чепуритись! — широко розсунувши двері вагона, звернувся до своїх взводний

Старков.— За діло, братва! — Вилиняла фуражка вже сиділа на ньому якось комизисто.— Днювальний, швабру сюди, окропу! Смерть блохам і шляхті!

І, засукавши рукава, першим заходився шкребти підлогу в своєму вагоні. Це всіх підохотило. Дивлячись на взвод розвідників, взялись до роботи і сусіди-артиле-ристи, закипіло в саперів, і за якихось півгодини вздовж усіх ешелонів уже летіло з вагонів сміття, мелькали віники в руках розчервонілих бійців та дівчат. Всюди чувся гомін, жарти, сміх.

Ще не згасла в степу зоря вечорова, а діло вже зроблене, вагонів — не впізнати: сміття повимітано, підлоги вимиті, прошпарені окропом і, як у хаті хорошої господині, притрушені свіжою степовою травою.

Під високими тополями пристанційного скверика цього вечора на всі лади заливалась гармонія. То полтавськими мотивами, то уральськими "страданіями" доймала серця чуйним синельниковським дівчатам, що в замріяності посхилялися одна одній на плече. Бійці та командири, ті, що на шляхту, й ті, що на Врангеля,— всі змішалися тут. За спиною в гармоніста, мовби вартуючи його з усіма його піснями та "страданіями", повиструичувались щойно прибулі московські курсанти.

Коли ж гармоніст зненацька ударив козачка, з натовпу на середину кола, де не взявшись, вихром вилетів пружинистий юнак з добровольців і, притримуючи рукою картуза на голові, чортом пішов по колу.

— Ширше коло!

І натовп хитнувся, розступаючись.

— Ще ширше!

І коло стало ще ширшим.

Було тут на що задивитись і синельниковським дівчатам, і дебелим сибірякам, із яких не один у цю хвилину відчув свою вайлуватість. Тут і справді сам чорт ішов по колу! Землі не торкався, а земля димилась; сам у повітрі плив, а з-під ніг курява вставала. По чабанській сирицевій обувачці його можна було прийняти за степовика, а по легкості та пружності він більше був схожий на горця. Хто такий? Натовп затамувдв подих.

ч — Ух, сатана! Ух, летить! — стежачи за танцюристом, неголосно перемовлялись бійці.

— Цей докаже!

А танцюрист, доказавши своє, стріпнув чубом і вже знову стояв у гурті товаришів, розгарячілий, веселий, і було чути, як взводний Старков здивовано-радісно звертається до нього:

— Ну, Яресько, не знав я, що ти такий мастак... Не козачок — вогонь!

Залізничник, що недавно розпитував про начдива, теж з цікавістю оглядав Яреська, мовби не сподівався, що він таке вміє.

— Та ти, хлопче, всякого махновця перетанцював би!

— А ви що, дядьку, бачили тих махновців?

— Не то махновців — самого "батька" їхнього бачив, як оце тебе.

— Де ж ви з ним здибались?

— А тут, у себе на станції... ще коли він у червоних комбригах ходив.

Сибіряки зацікавлено обступили залізничника.

— Який же він собою, той Махно?

— Та такий... Крутий... Робітники наші та телеграфісти саме без платні кілька місяців жили, сім'ї голодують, пайків ніхто не дає. Залізницею всі користуються, а робочим платити нікому. Давай, думаєм, звернемось до Махна. Послали до нього цілу депутацію із скаргою: "Батьку, поможи! Розпорядись видати продовольства, чи що. Вся залізниця голодує..."

— Ну й як, видав?

— Аякже, наставляй кишеню!.. "Ми не більшовики,— каже,— щоб годувати вас від держави..." — "Але ж залізниця, кажемо, телеграф..." — "Ну, так ви з тих і вимагайте, кому служать ваша залізниця та ващ телеграф... А мені ваша залізниця ні до чого: мої тачанки і без рейок пройдуть, куди захочуть..."

Десь близько запахло офіцерським тютюном.

— Славний тютюнець... Кримський,— повів носом Яресько.— У кого це там?

Молодий червоноармієць з перебинтованою головою охоче пригостив Данька своїм запашним тютюнцем. З усього видно було, що боєць цей із тих, хто вже встиг понюхати врангелівського пороху. Таких тут уже було немало. З лазаретами чи по якій-небудь іншій оказії прибувши з півдня, вони принесли з собою гарячий подих недалеких боїв, курили офіцерське куриво,— таких навіть у темряві впізнавали ось так — по запаху диму: не ядучою батрацькою махоркою чадили, а пахкали через губу пахучим димом дорогих кримських тютюнів.

Яресько розговорився з цим пораненим. Солодко затягуючись, все розпитував, у яких боях був, де поранило, що там та як там. Хоч і смішно було сподіватися, але серце все ж сподівалось: ну, а раптом щось пере-чує-таки про знайомі степові місця, про близьких людей і про найближчу з-поміж усіх — його синьооку любов... Одначе від бійця тільки й чув, що про атаки, броньовики, аероплани, відступи та наступи.